Гельдерлін та майбутнє

Непоетичних,

Який руїни всі з землею розрівняв

До дня сьогоднішнього,

Але ось приходить те, чого я так вже прагну…

(«Найближче, найкраще»)

Поет об’єднує ці два поетичні мотиви: грецький міт про титанів та історію будівництва вавілонської вежі й спричиненої цим мішанини мов. Мовлення на непоетичних мовах, ця аномалія мовного космосу, разом із тим є й порушенням божественного ладу. Говорити непоетично означає нічого не знати про Бога. Епоха, у яку люди мовлять непоетично, є епохою бунту, епохою титанів.

Ми маємо чітку відповідність між спільною для всіх мовою, якою говорить поет, і спільним для всіх днем. Слово поета робить переживання божественного сталим і загальним. Твердість, вірність на шляху змін теж знаменує день на противагу хаосу, дикости, мороку, безладу ночі. Причому день і ніч переживаються не лише як протилежності, а й як елементи внутрішньо взаємозв’язані. Слова: повинні поставати «як квіти», народжуватись без зусиль, але, як і вони, на рідному ґрунті («напередодні самі тягнути мусять»), подібним чином денне існування співвідноситься до ночі, коли «все, що живе, є ніби у лихоманці й ланцюгах», «коли світло є чистим і боги сп’янілі від істини, що кожна істота є такою, якою є?» Однозначність світу, який отримав свою форму і свій божественний порядок, весь час співвідноситься з безформністю:

Але ви живете

Ще не так:

Бо пропорційною повинна бути

Та необроблена руда.

Аби у ній чистий твір побачить було можна.

(«Титани», 1)

У міті цей зв’язок відображається як поганьблення титанів силою Зевса, котрий скидає на них велетенські гори. У баченні поета деструктивний титанічний елемент весь час нуртує, навіть у межах божественного ладу, але його свобода обмежена: божественний лад упорядковує хаос. Перемога духів порядку обов’язкова — таким є послання поета. Розрив із божественним, бунт титанів за своєю суттю приречений на поразку. Це ілюзія, що ослаблена влада небожителів. Навіть витісненням божественного зі світу і самим світом, позбавленим божественного, світом без Бога, керує закон. Наприкінці гимну до Рейна, де поет намагається осмислити Бога, ми читаємо:

Ні вдень, коли

Лихоманковим і закутим

Здається життя, ні вночі, коли

Все змішано безладно й знову вертає

Прадавнє сум’яття.

(«Рейн, переклад М. Бажана)