Розділ «ГЬОЛЬДЕРЛІН І ҐЕОРҐЕ»

Не прагніть ще! бо маєте мене!

Мене що через нього народився…

Порівнюючи ці рядки з рядками, які Гьольдерлін присвятив Діотимі, ми побачимо не тільки схожості, а й розбіжності. Насамперед варто зазначити, що завдяки Діотимі Гьольдерлін отримав цілком нові поетичні можливості. Саме вони підняли його вірші на високий рівень, тоді як поетичне осмислення переживань, пов’язаних з Максиміном, — швидше результат, до якого прямували життя і творчість Ґеорґе, де самобутній тон, який від самого початку підніс його вірші над буденністю, дістав новий відтінок. Водночас ми бачимо, як упевненість Гьольдерліна в присутності божистого губиться в стрімкій круговерті нових образів. Він поринає в тлумачення навколишньої природи й присутньої в природі історії, він співає їхню божистість, аж його спів тихне в «блаженному онімінні». Натомість Ґеорґе пише, думаючи про себе і про своїх друзів. Культ пам’яті про Максиміна, що його Ґеорґе започатковує для себе і своїх друзів, — то поетичний заповіт власного досвіду. В центрі цієї співдружности перебуває людина в її образі і подобі. Його поезія прибирає форми релігійної самоінтерпретації і самосублімації:

Я тільки гугіт голосу святого.

В цьому і полягає істотна різниця між тоном поетичного мовлення Ґеорґе і гімнами Гьольдерліна. Тон Ґеорґе впевнено наближається до хору і літургії. Різницю можна подати у вигляді антитези двох слів. Відомо, що Ґеорґе уникав іншомовних слів і взагалі такого чужинецького явища, як декламування, називаючи виголошування віршів розповіданням-комусь. Безперечно, розповідання-комусь своїх віршів гартувало його людиноформчу волю. Гьольдерлін — цілковита протилежність.

Гьольдерліна не вдасться розповідати-комусь. Гьольдерліна можна лише розповідати-собі. Він сам собі розповідає, розповідання-собі — спосіб його поетичного мовлення пізнього періоду. Я сумніваюся, чи взагалі можна виголошувати його вірші перед широким загалом. Хто на це зважується, той нехтує протестантівсько-медитативний елемент у його пізній творчості. А на тон Ґеорґе — принаймні так мені видається — вплинув григоріанський хорал. Бо саме мелос хоралу надає мовленнєвій поведінці Ґеорґе характеру літургійного дійства. Очевидно, така істотна різниця не могла не викликати напруги, коли Ґеорґе взявся подужувати Гьольдерліна.

Смерть Максиміна змінила не стільки поетичний тон Ґеорґе, скільки весь триб його екзистенції поета. Його власне життя і життя його кола оновлювалося, збагачуючись новими рисами. Це були знаки повернення до внутрішньої держави. Варто згадати дедалі сильніше зацікавлення поета справою виховання юних друзів, яке відсувало на задній план його власну творчість. Фрідріх Вольтерс зафіксував духовний вияв такого зацікавлення у формулі «Панування і служіння». Чесноту служіння і присвяту панування Фрідріх Вольтерс запозичив з християнського середньовіччя. «Коло» поступово інституціоналізувалося, що виявлялося не в порожніх зовнішніх церемоніях чи підкреслюваних особливостях, а в усвідомленні власного покликання, яке виповнювало членів кола, прибираючи дедалі виразніших рис месіянства і поволі уподібнюючись до церковного устрою з його засобами прощення і милости. Без цього годі належно оцінити новий тон поетичного мовлення Ґеорґе. Адже це мовлення потребує наповнення з боку адресата. Звичайно, йдеться не про таке наповнення, яким віруючі наповнюють справжній релігійний документ. Мову, наприклад, Нового Заповіту, яку розуміла громада, важко назвати мовою висококласної поетичної прози. А саме такою вишуканою мовою Ґеорґе писав свої пізні твори. Втім, вірші зі, скажімо, «Зорі сув’яззя» не тільки потребують наповнення, а й демонструють силу наповнення, що, виявляючись у способі поетичного мовлення, ним однак не вичерпується.

Ми б не зрозуміли Ґеорґе, якби зміну тону пов’язували єдино з його релігійною самоінтерпретацією і бачили в ньому просто засновника нового культу. Звісно, що передусім високостилізована «Зоря сув’яззя» складає враження стриманости і силуваности, чого не скажеш про попередні книжки, і що чимало шанувальників вершиною його поетичної творчости вважають «Рік душі» або «Килим життя». Втім, навіть у пізніх поетичних збірках з їхньою даниною культові ми бачимо високосвідоме ставлення Ґеорґе до мистецтва. Якщо когось і відштовхує провісницько-церемонійна піднесеність, то аж ніяк не тому, буцімби вона просякнена духом релігійної езотерики, поетична чинність якої під великим сумнівом. Ґеорґе не має нічого спільного з засновниками сект, які за допомогою ораторських здібностей гуртують навколо себе громаду, так що ми іноді лишень головою хитаємо, читаючи записи їхніх промов: і як тільки подібні літературні тексти — маю на увазі, наприклад, Рудольфа Штайнера — здатні тримати громаду? На противагу до таких текстів пізня поетична творчість Ґеорґе не виростає з групового ритуалу. Йдеться радше про «культний» вплив і наповнюваність поетичних засобів. Маємо не релігійну громаду, яка черпає зі слова, а читачів, які це слово наповнюють.

Ми не можемо тут проаналізувати все розмаїття поетичних засобів, завдяки яким мова віршів Ґеорґе здатна гуртувати.[13] Обмежимося зіставленням мовної поведінки, за допомогою якої Гьольдерлін і Ґеорґе наповнюють форму гімну, себто оспівують вищість.

Необхідно зрозуміти, наскільки різними були передумови творчости Гьольдерліна і Ґеорґе. Свій творчий шлях Гьольдерлін розпочинав тоді, коли мову німецької поезії щойно вичистили мало не до блиску, не в останню чергу Ґьоте, який до мови ставився з подиву гідною гнучкістю і невимушеністю. Відтак Гьольдерлін міг вибудовувати з цього податливого і природного матеріалу німецької мови вишукані каскади, не побоюючись утратити її внутрішньо-мелодійного тону. Він зумів використати можливості, які дає німецька мова, для свого мистецтва композиції, залишивши далеко позаду будь-яке наслідування античних зразків і при цьому не відмовившись від їхньої метричної системи. Натомість у часи Ґеорґе домінували мистецькі погляди, для яких справжнє мистецтво слова важило небагато. Панівний натуралізм використовував слова для відтворення характеру і душевних порухів мовця. Він настільки зловороже ставився до вірша, що перетворив його на другорядну, майже непомітну підпору громіздкої словобудови. Тож Ґеорґе належало застосувати свою волю так, щоб виробити форму і стиль, в яких би чітко проглядався намір творця і які годі було б зміряти міркою пісенного ідеалу неймовірної легкоплинности Ґьоте чи поетів-романтиків.

Було б помилкою бачити в добірності словникового запасу Ґеорґе, у вишуканості його образної мови штучну поетизацію і поетичне очуження. Продуманість мовленнєвої поведінки — поетична необхідність, таким чином поетові легше було стати осторонь від панівного поетичного реалізму купно з його поглядами на життя. Плоть звучання, характерний вираз часу, набуває завдяки йому, спадкоємцю французьких символістів, нової актуальности. Він вдається до щонайрізноманітніших мовних засобів, щоб перемістити рівновагу смислу і звуку, без якої немає лірики, якнайближче до звукової композиції. Жодне явище світової літератури, навіть Данте, яким захоплювався і якого наслідував Ґеорґе, не нагадують його тон так, як авґустійша поезія. За «міцною злукою» його пізніх книжок вимальовується постать Горація. Засоби поетичного мистецтва Горація, особливо внутрішня вокалізація й інверсія звичного розташування слів стали зразками для Ґеорґе в його намаганні посилити напругу всередині вірша і зневладнити зовнішню риму, звучання якої нагадувало катеринку. Налагоджуючи за зразком poОsie pure своє власне життя і викомпоновуючи мистецькі асонанси, голосівки сприяють виникненню нового ритму і нової музикальности. Міцна злука, яку Гелінґрат, запозичивши її в Діоніса з Галікарнасу, використовує для характеристики стилю Піндара та Гьольдерліна, стосується певною мірою також Ґеорґе, а саме коли йдеться про його мистецтво композиції. Поезія Ґеорґе добре знає принцип інверсії, згідно з яким полюбляв розташовувати слова Горацій. В Ґеорґе виникає силове поле, яке, подібно до Горацієвого, стає дедалі відчутнішим. Разом з тим зріле мистецтво Ґеорґе уникає голої алітерації, шукаючи ретельно збалансовану форму, яка б поєднала приголосівки з голосівками.

Для музикальности віршів Ґеорґе важливе значення має форма речень. Він уникає підрядного речення другого ступеня, надаючи перевагу короткому головному реченню і простому порядку слів. Єдність звучання і єдність смислу збігаються настільки часто, що поодинокі рóззяви лишень увиразнюють загальну гармонію. В цьому полягає те, що я називаю дугою Ґеорґе. Смисловий гіат підкреслює розміреність віршових рядків і об’єднує їх у вищу цілість. Так народжуються рядки з однаковою будовою, однаковим або принаймні схожим звучанням, нагромадження яких викликає ефект повтору, пов’язаний з ефектом наростання. Так виникає незрівнянне, запаморочливе піднесення, яке підхоплює його вірші.

Хоча впливи Піндарового мистецтва віршування на Ґеорґе і Гьольдерліна багато в чому схожі, проте саме вони якнайкраще показують однобокість відкриття Гьольдерліна поетом Стефаном Ґеорґе і наснаженими ним сучасниками. Називаючи голос Гьольдерліна гуготливим і глибинним, Гелінґрат дає далеко не найвлучнішу характеристику. Глибинний — так, але гуготливий? Що таке гугіт? Певна звукова картина, в якій явно домінує елемент вітальности. Ми знаємо вітальну дію великого гуготу духових інструментів, які поміж іншим використовуються в релігійних культах, нам відомо, що так називають голос і те, чим він пориває. Всього цього велична дуга поезії Гьольдерліна майже не знає. Вона має щось від медитації, від наростального заглиблення і звуження голосу аж до оніміння.

Втім, зараз тихне в тузі,

Неначе казка кохання,

Мій спів, і так мені

Велось з ним від початку,

Рум’яність, блідість.

Всьому так ведеться.

Зате для Ґеорґе така характеристика цілком нормальна, якщо тільки сам гугіт розуміти правильно. Його вірш, як і кожна поезія, побудований на грі смислу і звучання. Проте в ігровому полі, де зазвичай урівноважуються обидві поетичні сили, більший акцент падає все-таки на силу звучання. В його віршах чуємо аж якийсь гуркіт, щось наче повторення того самого, відтак слово «гугіт» цілком доречне. В гуготі закладена безпосередність пориву, який народжується не з духовного єства мовної злуки, а швидше через контакт однієї волі з іншою, нагадуючи більше суголосся, ніж мовлення. Тож не дивно, коли Ґеорґе про себе каже: