Розділ «ОСОБИСТОСТІ»

Айхендорф, Йозеф барон фон (1788–1857) — німецький поет-романтик. Його віртуозний стиль, в основі якого прості форми, глибока музичність, ліричний зміст, склався під впливом народнопісенної творчости. Писав новели, трагедії, комедії, сатири. Автор роману «Передчуття і сучасність» (1815), трактату «Про моральне і релігійне значення нової романтичної поезії в Німеччині» (1847). Новелою «З життя гульвіси» розпрощався з романтизмом.

Андрее, Вільгельм (1888–1962) — науковець-фінансист, історик. Автор низки праць про Платона.

Байснер, Фрідріх (1905–1977) — науковець. Автор книжки «Гьольдерлінові переклади з грецької». Перше видання з’явилося 1933 р. в Штутґарті. Містить спроби тлумачення пізніх гімнів поета. За редакцією Фр. Байснера з’явилося Мале штутґартівське видання (1944–1962) і Велике штутґартівське видання (1943–1985) творів Фрідріха Гьольдерліна. Співупорядник національного видання творів Фрідріха Шіллера.

Банґ, Герман Йоахим (1857–1912) — данський письменник-експресіоніст, журналіст, критик, режисер, рецитатор власних текстів. Вважав, що у творах має моралізувати не автор, а саме життя. Романи «Нужденні родини» (1880), «На шляху» (1886), «Мікаель» (1904), «Без батьківщини» (1906) психологічно витончено змальовують стан тодішнього суспільства на прикладі окремих людських доль. Роман «Без батьківщини» — важлива лектура вісімнадцятирічного Ґадамера.

Бах, Йоганн Себастян (1685–1750) — німецький композитор доби пізнього бароко, органіст і клавесинник. Його творчість охоплює всі музичні жанри, крім опери та балету. Провідний жанр вокально-інструментальної творчости — духовна кантата. Поєднував музичну службу (органіст-дворак у Ваймарі) з музичною діяльністю. Створив «Бранденбурзькі концерти» (1711-20), «Маґнифікат» (1723), «Страсті за Іоанном» (1724), «Італійський концерт» (1734), «Страсті за Матвієм» (остаточна редакція від 1736 р.), «Високу месу» (остаточна редакція від 1747-49 рр.).

Бекет, Семюел (1906–1989) — письменник-абсурдист. За походженням ірландець. Писав англійською і французькою мовами. Лауреат Нобелівської премії (1969). Автор романів «Мерфі» (1938), «Моллой» (1951), «Як це» (1961), п’єс «Кінець гри» (1957), «Остання магнітофонна стрічка» (1960). Успіх дарувала прем’єра п’єси «Чекаючи на Ґодо» (1953). У своїх творах Бекет зображає «ті зони буття, якими митці споконвіку гидували, маючи їх за щось несумісне з мистецтвом». В руслі ґеорґеанства цікаво прочитати його роман «Уот» (1953) як текст про стосунки між слугою і паном, між рабом Божим і Всевишнім: струнка етика служіння і панування Ст. Ґеорґе і чорний гумор С.Бекета.

Бенн Ґотфрід (1886–1956) — німецький поет, драматург, новеліст, есеїст. Пройшов творчий шлях від радикального експресіонізму до неокласичної рівноваги змісту і форми. В низці культурознавчих есе пророкував занепад білої раси через надмірне «омізкнення». Автор книжок віршів «Морг» (1912), «Сини» (1913), «Статичні вірші» (1948), «П’янкий потік» (1949), «Фраґменти» (1951).

Берґштресер, Арнольд (1896–1964) — історик культури, політолог. Після повернення з еміґрації, в якій перебував від 1937 до 1954 р., жив і працював у Німеччині. Сприяв становленню німецької повоєнної політології. Автор досліджень «Влада як міф і дійсність», «Світова політика як наука» (обидві з’явилися 1965 р.).

Берто, П’єр (1907–1986) — французький історик літератури, ґерманіст. Автор книжки «Фрідріх Гьольдерлін» (1936), в якій намагається документально простежити «історію хвороби» поета, та дослідження «Гьольдерлін і французька революція» (1969).

Бертрам, Ернст (1884–1957) — історик літератури, письменник. Автор книжки «Ніцше. Спроба міфології» (1918), а також низки поетичних збірок.

Блюменталь, Альбрехт фон (1889–1945) — науковець. Автор праці «Софокл. Виникнення і розквіт грецької трагедії» (1936).

Бобровскі, Йоганнес (1917–1965) — німецький лірик і прозаїк. Поет неподоланого минулого. Змальовував життя в краях, де зустрічаються німецька і слов’янські культури. Видав грецькі міфи, що їх зібрав Ґустав Шваб. Серед творів — збірки віршів «Сарматська доба» (1961), «Знаки вітрів» (1966), романів «Левіновий млин» (1964), «Литовські фортепіано» (1966).

Бовіл, Кароль, власне Шарль де Буель (1479 — бл. 1553) — французький філософ доби Ренесансу. Основні теми: пізнання, антропологія, теологія. В центр гієрархійного універсуму поставив людину. Автор досліджень «Книжка про мудреця» (1510), «Елементарна фізика» (1512).

Бьок, Авґуст (1785–1867) — філолог-класик. Засновник історичного антикознавства. Суттєво вплинув на німецьку рецепцію Піндара. Основні твори: двотомник «Афінська держава», двотомник «Піндар» (1811-21), «Про космічну систему Платона» (1852).

Бьоль, Гайнріх (1917–1985) — німецький прозаїк, «сумління нації», «симпатизатор тероризму». Лауреат Нобелівської премії (1972). Автор численних оповідань і романів, які відтворюють конфлікт особистости з суспільством. Продовжує питомо німецьку традицію критики філістерства. Неприхована іронія, конструктивізм мовлення, висока щільність зображення, поетизація предмета зображення зробили творчість Бьоля надбанням німецької літератури другої половини XX ст. До найвідоміших належать тексти «Де ти був, Адаме?» (1951), «І не промовив жодного слова» (1953), «Більярд о пів на десяту» (1959), «Погляди клоуна» (1963, екранізований 1975 р.), «Груповий портрет з дамою» (1971, екранізований 1977 р.), «Втрачена честь Катарини Блюм» (1974), «Дбайлива облога» (1979). Фолькер Шльондорф і Марґарете фон Тротта створили 1975 р. за оповіданням «Втрачена честь Катарини Блюм» художній фільм, який вважається найуспішнішою екранізацією твору Бьоля.

Бьорінґер, Роберт (1884–1974) — науковець, розпорядник спадку Ст. Ґеорґе. З поетом Бьорінґер познайомився 1905 р. в Базелі, де перебував разом зі своїм братом-археологом Еріхом Бьорінґером (1897–1971). 1959 р. заснував фундацію Ст. Ґеорґе. Упорядкував і видав листування між Ст. Ґеорґе і Г. фон Гофмансталем (1938) та Ст. Ґеорґе і Фр. Ґундольфом (1962). Автор праць з історії літератури, археології, економіки.

Валері, Поль (1871–1945) — французький поет пізнього символізму. Член Французької академії від 1927 р. Автор поетичних книжок «Юна Парка» (1917), «Морський цвинтар» (1920), «Альбом старих віршів» (1920), «Пісні» (1922). Публікував есе про малярство, архітектуру, танець, згодом про Маларме, який вплинув на формування Валері-поета, Стендаля, Бодлера. Автор філософсько-літературних текстів «Вечір з паном Тестом» (1896). В поезії відроджував традиції класичного європейського раціоналізму. Вірші впливають не внаслідок розвіювання образів, а на основі їхнього згущування, математичної точности вислову і високої музичности звукових рядів.

Вебер, Макс, власне Карл Еміль Максиміліан Вебер (1864–1920) — німецький соціолог, історик, економіст. Свою наукову діяльність спрямовував на утвердження соціології як самостійної наукової дисципліни, покликаної вивчати соціальну активність, встановлювати її закономірності, пояснювати її впливи. Засновник соціології релігії. Досліджував зв’язок соціології з історією. Обґрунтував концепцію «ідеальних типів». Автор вчення про панування, яке перегукується з поглядами ґеорґеанців. Дослідження «Протестантська етика і дух капіталізму» (1903–1905), «Економіка і суспільство» (1922).

Веберн, Антон фон (1883–1945) — австрійський композитор і дириґент, представник нової віденської школи. Творив під впливом естетики експресіонізму. Автор кантат «Світло очей» (1935), «Життєдайне проміння» (1939), «Німує всесвіт» (1943). Писав музичні твори на слова Ст. Ґеорґе і Р.М.Рільке. Свої погляди виклав у циклі лекцій, опублікованих 1960 р. під назвою «Шляхи до нової музики».