Розділ «ОСОБИСТОСТІ»

Ґеорґеанці — вузьке коло адептів Стефана Ґеорґе, які шанували в ньому не тільки поета, а передусім майстра. В колі панував дух сакрального культу особи і творчости Ст. Ґеорґе. Утворилося на основі «Мистецького вісника» (див. прим. в розділі «Реалії»). До кола належали також провідні науковці, мислителі, митці.

Ґрасс, Ґюнтер (н. 1927) — німецький письменник, учасник «групи-47». Лауреат Нобелівської премії (1999). Його роман «Бляшаний барабан» (1959, екранізований 1979 р.) ввів німецьку повоєнну літературу у світовий контекст. Написав п’єси «Ще десять хвилин до Буфало» (1959), «Злі кухарі» (1961), «Повсталий плебс. Німецька трагедія» (1966), романи «Під місцевим наркозом» (1969), «Камбала» (1977), «Зустріч у Тельґте» (1979), «Райкання жаб» (1992), «Широке поле» (1995), книжку белетризованих спогадів «Моє сторіччя» (1999).

Ґундольф, або Ґундельфінґер, Фрідріх (1880–1931) — історик літератури. Починаючи від 1899 р., публікував вірші в «Мистецькому віснику». У своїх працях поєднував мистецькість і науковість. Великих митців вважав фігурами-символами їхньої доби. Автор книжок «Шекспір і німецький дух» (1911), «Ґьоте» (1916), «Ґеорґе» (1920), «Гайнріх фон Кляйст» (1922), «Мартін Опітц» (1923), «Цезар» (1924), «Парацельс» (1927), двотомників «Шекспір» (1928) і «Німецькі романтики» (1930–1931). Перебував під сильним впливом Ст. Ґеорґе.

Ґьоте, Йоганн Вольфґанґ фон (1749–1832) — німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель, науковець, маляр, таємний радник, президент фінансової палати, одна з найвизначніших постатей світової літератури. Автор драматичної поеми «Фауст», над якою працював понад пів сторіччя, та інших творів загальним обсягом сто сорок три томи. Поміж них п’єси «Іфігенія в Тавриді» (1787), «Еґмонт» (1788), «Торквато Тассо» (1790), «Герман і Доротея» (1797), романи «Роки навчання Вільгельма Майстера» (1795), «Роки подорожей Вільгельма Майстера» (1821), «Вибіркові спорідненості», або «Кревні душі» (1809).

Джойс, Джеймс Оґюстин Алоїзій (1882–1941) — ірландський письменник-модерніст. Послуговувався технікою епіфаній, внутрішнього монологу, потоку свідомости. Автор збірки оповідань «Дублінці» (1914), романів «Портрет митця замолоду» (1916), «Улісс» (1922). Реформатор наративу.

Діоніс з Галікарнасу (I ст. до Р.Х. — I ст. Р.Х.) — старогрецький ритор й історик. Представник атицизму. Писав праці про античних авторів. Його двадцятикнижжя «Римська історія» (7 до Р.Х.) відтворює історію Риму від початків до першої Пунічної війни. Прагнув змирити греків з римським пануванням.

Діотима — вигадана фігура з Платонового діалогу «Бенкет», вродлива і розумна жриця. Її постать неабияк вплинула на романтиків (див., напр., твір Фрідріха Шлеґеля «Про Діотиму», 1797 р.). Діотима Гьольдерліна — одночасно поетичне ім’я його палкого кохання Сюзетти Ґотар, в якої він від 1796 р. був гофмайстром.

Домін, Гільде, власне Гільде Пальм (н. 1909 р.) — німецька поетка. Свою першу збірку віршів «Лише одна троянда, щоб опертись» (1959) видала, коли їй було п’ятдесят років. Літератор і науковець Вальтер Єнс побачив у цій троянді метафору віднайденої німецької мови. Авторка поетичних книжок «Повернення кораблів» (1962), «Тут» (1964), «Я хочу тебе» (1970), роману «Другий рай» (1968). Найновіша збірка «Дерево цвіте насупереч» (1999) присвятила пам’яті померлого у 1988 р. чоловіка. Дебютуючи, приховала три роки свого життя, відтак більшість довідників подає невірну дату її народження — 1912 р.

Дросте-Гюльсгоф, Анете баронеса фон (1797–1848) — німецька поетка великої виражальної сили. Відмовилася від декоративної ліричности на користь невибагливої мови і строгих ритмів. Писала також прозу. Серед творів — збірки «Вірші» (1838; 1844), «Духовний рік» (1851).

Єремія — один з найбільших пророків Старого Заповіту. Проповідник. Жив у VII–VI ст. до Р.Х.

Зінґер, Курт (1886–1962) — науковець-економіст. Автор праці «Платон і європейський вибір» (1931), яку присвятив пам’яті Фр. Вольтерса, а також низки книжок про Японію.

Йоахімі-Деґе, Марі (1875 — після 1950 р.) — науковець, перекладач. Упорядкувала видання творів Фр. Гьольдерліна. Авторка книжок «Світогляд німецького романтизму» (1905), «Проблеми німецького Шекспіра у XVIII ст. і в добу романтизму» (1907). Упорядкувала зібрання творів Фрідріха Гьольдерліна (1908 р.).

Кант, Імануїл (1724–1804) — німецький філософ, учений, батько німецької класичної філософії, засновник критицизму, або трансцедентальної філософії. На його погляд, метафізика — це наука про абсолютне в межах людського розуму. Автор «Критики чистого розуму» (1781), «Критики практичного розуму» (1788), «Релігії в межах чистого розуму» (1793). «Критика чистого розуму» разом з «Або — або» Сьорена К’єркеґора — найважливіша філософська лектура вісімнадцятирічного Ґадамера.

Канторович, Ернст (1895–1963) — науковець, приятель і шанувальник Ст. Ґеорґе. Автор книжки «Кайзер Фрідріх Другий» (1927), в підготовці якої Ст.Ґеорґе брав щонайбезпосереднішу участь. 1938 р. еміґрував з Німеччини.

Каснер, Рудольф (1873–1959) — австрійський письменник, філософ культури. Представник езотеричного християнства. Автор творів «Містика, митець і життя» (1900), «Смерть і маска» (1902), «Індійський ідеалізм» (1903), «Мораль музики» (1905), «Основи фізіогноміки» (1922), «Міфи душі» (1927), «Боголюдина» (1938), «Народження Христа» (1951).

Кіпенберґ, Антон (1874–1950) — німецький видавець, перекладач, письменник. Від 1905 р. керував видавництвом «Інзель» («Острів», див. прим. в розділі «Реалії»). Уклав найбільшу приватну збірку рукописів Ґьоте. Член президії (від 1919 р.), згодом президент (1938–1950) товариства Йоганна Вольфґанґа фон Ґьоте. Перекладав фламську літературу.

Клопшток, Фрідріх Ґотліб (1724–1803) — німецький письменник. Започаткував німецький літературний ірраціоналізм. В поезії висловлював щирі почуття й особисті переживання. Автор трагедій «Смерть Адама» (1757), «Давид» (1772), драм «Битва Германа» (1769), «Герман і князі» (1784), «Смерть Германа» (1787). Писав оди, пісні, елегії.

Комерель, Макс (1902–1944) — філософ. Автор книжки «Поет-вождь у німецькій класиці», в якій поставив Ст. Ґеорґе в ряд найвидатніших німецьких поетів. Важливе місце у книжці належить Фр. Гьольдерлінові. Палкий прихильник Ґеорґе, Комерель невдовзі відійшов від нього, не переставши однак захоплюватися його віршами. Ґеорґеанцям закидав сектантівство і спробу витворити навколо їхнього кумира релігійний культ. Після повернення Мартіна Гайдеґґера до Фрайбурґа став найвпливовішою постаттю в духовному житті Ґадамера і його приятелем.

Курцій, Ернст Роберт (1886–1956) — філолог-романіст. Популяризував у Німеччині творчість Андре Жида, Марселя Пруста, Поля Валері, Хосе Ортеґи-і-Ґасета, Томаса Стернза Еліота. Займався проблемами французької культури, відтак медієвістикою. Перекладав з французької та іспанської мов. Автор книжок «Літератори-провісники сучасної Франції» (1919), «Моріс Барес і духовні засади французького націоналізму» (1921), «Бальзак» (1923), «Дух Франції в новій Європі» (1925), «Німецький дух у небезпеці» (1932).

Лаоцзе, або Лао-цзи, або Старий Учитель (604 до Р.Х. — VI ст. до Р.Х.) — разом з Конфуцієм найславетніший китайський мислитель. Засновник даосизму. Людина, каже Лаоцзе, має жити згідно з вимірами земного дао, яке, на противагу до надземного дао, вона здатна осягти. Відтак людина — істота, якій належить і думати, і діяти.