Розділ «ОСОБИСТОСТІ»

Верґілій, Марон Публій (70–19 до Р.Х.) — римський поет. Автор збірок «Буколіки» (42–38 до Р.Х.) і «Георгіки» (37–30 до Р.Х.). Найвизначніший твір Вергілія, епічна поема «Енеїда», оповідає про мандри і пригоди троянця Енея, міфічного предка імператора Авґуста і засновника Римської імперії (див. «Авґустійша поезія» в розділі «Реалії»).

Вольтерс, Фрідріх (1876–1930) — письменник, історик літератури, економіст. Шанувальник Ст. Ґеорґе. Обстоював його світогляд. Упродовж 1910–1912 рр. разом з Фр. Ґундольфом видавав «Річник духовного чину». Автор кількох ліричних збірок, а також ґрунтовного дослідження «Стефан Ґеорґе і «Мистецький вісник». Історія німецької духовности від 1890 р.» (1930).

Вольф, Еріх (1890–1937) — науковець. Автор книжки «Грецькі міфи» (1936). Разом з Карлом Петерсеном написав розвідку «Доля музики від античности до наших днів», що, датована 1923 р., побачила світ наприкінці 1922 р. у Вроцлаві. Праця присвячена Фр. Вольтерсу. Саме цю книжку Фр. Вольтерс подарував Ґадамерові.

Гайдеґґер, Мартін (1889–1976) — німецький філософ, творець фундаментальної онтології. Основне питання метафізики сформулював так: чому взагалі існує суще, а не те ніщо, яке людина переживає головно у формі страху. Філософські праці М.Гайдеґґера «Буття і час» (1927), «Кант і проблема метафізики» (1929), «Що таке метафізика?» (1929), «Про суть істини» (1943), «Пояснення до поезії Гьольдерліна» (1944), «Манівці» (1950), «Вступ до метафізики» (1953), «Що означає думати?» (1954), «На шляху до мови» (1959), двотомника «Ніцше» (1961), «Віхи» (1967) дозволяють вважати його однією з центральних постатей європейської філософії XX ст.

Галер, Альбрехт фон (1708–1777) — швайцарський учений, засновник експериментальної фізіології, діяч просвітництва. В поезії вбачав інструмент вираження філософських і моральних істин. Автор ліричних дидактичних віршів.

Гаманн, Йоганн Ґеорґ (1730–1788) — німецький письменник і філософ, засновник німецького ірраціоналізму. Попередник «Бурі і натиску» (див. примітку в розділі «Реалії»). Автор вчення про чуттєву, духовну і душевну цілість людини. На його думку, саме мова лучить духовність і чуттєвість; мова божистого походження; її вживання обертає людину на творця; мова — матір розуму, поезія — рідна мова людського роду. Виступав проти чистого раціоналізму просвітництва. Написав «Сократові мемуари» (1759), «Хресні виправи філолога» (1762).

Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх (1770–1831) — німецький філософ. Свою творчість вважав завершальним розділом історії західної філософії. До системи Геґеля належать: логіка/онтологія (буття Бога до створення світу), натурфілософія (відчуження Бога в матеріальному світі), філософія духу (повернення Бога з власного творіння до себе). Бог/Абсолют — предмет як релігії, так і філософії. Написав «Феноменологію духу» (1807), «Логіку» (1812), «Філософію права» (1821). Свою пробну лекцію 16 лютого 1929 р. Ґадамер виголосив про «Геґелеву й античну діалектику». Цьому філософу присвячена також інавґураційна лекція Ґадамера «Геґель та історичний дух» в ляйпцизькому університеті 8 липня 1939 р. і ваймарська лекція «Геґель й антична діалектика» (квітень 1940 р).

Гелінґрат, Фрідріх Норберт Теодор фон (1888–1916) — філософ, історик літератури, філолог-класик. Належав до кола прихильників Ст. Ґеорґе. Вивчав творчість Фр. Гьольдерліна. В бібліотечці «Мистецького вісника» видав дослідження «Гьольдерлінові переклади Піндара» (1910). Опрацював четвертий і п’ятий томи повного історико-критичного видання (1913–1922) творів Фр. Гьольдерліна.

Геракліт з Ефесу (бл. 530–470 до Р.Х.) — старогрецький філософ, представник іонійської школи. У вогні вбачав першооснову всіх речей. Міркував про становлення і плинність сущого.

Гердер, Йоганн Ґотфрід, від 1802 року фон (1744–1803) — німецький мислитель, теолог, письменник. Його погляди і висловлювання з філософії мови, філософії історії, історії літератури, історії мистецтва й антропології впливали і продовжують впливати на розвиток європейського мислення. За Гердером, кожний народ має свою специфічну поезію, вона залежить від рівня розвитку мови і через нього від природних та соціальних чинників; літературу належить писати мовою свого часу. У своїх тритомних «Критичних лісах» (1769) виклав програму емпірично-психологічної естетики. Автор «Дослідження про походження мови» (1772), «Ідей до філософії історії людства» в чотирьох частинах (1784–1791), «Метакритики критики чистого розуму» у двох частинах (1799). Писав ліричні драми («Брут», 1774). Започаткував вивчення народних пісень. Уклав збірник «Народні пісні» у двох частинах (1778–1779). 29 травня 1941 р. Ґадамер виголосив у Парижі доповідь «Народ й історія очима Гердера».

Гессе, Герман (1877–1962) — німецький і швайцарський письменник. Лауреат Нобелівської премії (1946). Культова постать американської молоді 60-х років XX ст. Обстоював «Політику сумління» (1977), послідовно виступаючи проти інституціоналізації і деперсоналізації людини. Писав вірші і прозу. Найважливіші тексти: «Останнє літо Клінґзора» (1920), «Сідгартга» (1922), «Степовий вовк» (1927), «Нарцис і Ґольдмунд» (1930), «Гра в бісер» (1943). У своїх творах шукав вихід з духовної скрути доби. (Див. також прим. «Гра в бісер» в розділі «Реалії»).

Гільдебранд, Адольф, від 1904 р. фон (1847–1921) — німецький скульптор. Інтенсивно вивчав пластику італійського Рисорджименто. Орієнтувався насамперед на твори раннього Відродження. Будував водограї і пам’ятники.

Гільдебрандт, Курт (1881–1966) — психіатр, філософ, приятель і шанувальник Ст. Ґеорґе. Автор «Спогадів про Ст. Ґеорґе і його коло» (1965), дослідження «Гьольдерлін. Філософія і поезія» (1939), а також праць про Платона, Гьольдерліна, фон Ґьоте, Ляйбніца.

Гіперіон — у грецькій міфології титан, батько бога сонця Геліоса. В Гомера й особливо в елінсько-римській традиції бог сонця. Гіперіон дослівно означає «той, хто йде вгорі». В Шекспіровому «Гамлеті» Гіперіон — фігура порівняння: «Володар справжній, мов Гіперіон…».

Гомер (VIII ст. до Р.Х.) — напівлегендарний творець грецького героїчного епосу. Гомерові приписують авторство «Іліади» й «Одісеї».

Горацій, власне Квінт Горацій Флак (65 — 8 до Р.Х.) — римський поет. Автор збірки віршів «Еподи», а також сатир, од, послань. Його твори відгукуються на різні тогочасні події, оспівують кохання і насолоди в дусі епікурейської етики. Послання «Про поетичне мистецтво» стало теоретичною основою класицизму.

Гофмансталь, Гуґо фон (1874–1929) — австрійський лірик, драматург, новеліст, есеїст. Творець мелодійних віршів, в яких танатософія декадансу, ґлорифікація туги і цивілізаційна втома одягнені у витончену поетичну форму. Пізні драми тлумачать античну трагедію з погляду ніцшеанського діонісійства. Писав лібрето. Автор драм «Цісар і відьма» (1900), «Дурень і смерть» (1900), «Смерть Тиціана» (1902), «Врятована Венеція» (1905), «Едіп і Сфінкс» (1906), «Вежа» (1925). Упродовж нетривалої дружби Стефанові Ґеорґе так і не вдалось залучити Гофмансталя до свого кола.

Гьольдерлін, Йоган Крістіан Фрідріх (1770–1843) — німецький поет, автор од, гімнів, елегій. Насичена поетичність, відважна метафора і поступова відмова від традиційних ліричних форм супроводжували його в мандрівці до верховин духу. Гьольдерлін — з тих нечисленних поетів, які у своїх віршах впритул наблизилися до того, щоб вимовити невимовне. (Див. також прим. «Гіперіон» в розділі «Реалії»).

Ґадамер, Ганс-Ґеорґ (н. 1900 р.) — німецький філософ, засновник нової герменевтики. Найважливіший твір: «Істина і метод: Основи філософської герменевтики» (1960). Зібрання текстів у десятьох томах з’явилося упродовж 1985–1995 років.

Ґеорґе, Стефан Антон (1868–1933) — німецький поет-неоромантик. Мислитель-містик, провісник релігії виховання. Аристократичний стиль життя поєднував з прагненням до героїчної величі, антично-ренесансним культом краси і божистим покликанням поета. Пристрасний естет. Щоб уникнути дешевої популярности, виробив езотеричну форму віршів. Автор книжок «Гімни» (1890), «Паломництва» (1891), «Сказання і співанки» (1895), «Звисаючі сади» (1895), «Рік душі» (1897), «Килим життя» (1900), «Зоря сув’яззя» (1914), «Нове царство» (1928).