Розділ «Арістос»

68 Ми схильні думати, що еволюція повинна бути широким наступом на таємницю. Ми гадаємо, що наша найвища мета — знати все. Тому ми намагаємось ігнорувати — чи знищувати, чи оголошувати неіснуючими — ті справжні таємниці, які є в житті.

69 Ми схиляємось до того, щоб розкрити багато таємниць, і це згубно для нас. Нам часто треба придумувати захист від сонця, але бажати знищити сонце? Простіші таємниці — як речі механічно діють на рівні видимому, в чому «причини» речей — великою мірою розкриті. Більшість вважає їх таємницею в цілому. Ціна того, що вода тече з крана в кожному домі: її вже не цінує ніхто.

70 Завдання освіти — показати таємниці вже розкриті, але й показати також, де таємниці не були — і не будуть — розкриті, причому навіть у найзвичніших предметах та подіях. Таємниць вистачає і вдень — не треба множити опівнічні ритуали.

71 Контрполюс усього, що існує і є пізнаним або пізнаваним, «Бога», повинен бути безмежною таємницею, адже тільки так напруження продовжуватиме берегти людство від колапсу в тотальному знанні, тобто від «досконалого» світу, який був би досконалим пеклом. Від цього напруження знання-таємниця немає транспозиції. Це джерело людського існування.

72 Всі передбачення — це парі. Всі передбачення майбутнього — це передбачення того, що, з погляду науки, є не безсумнівним, а тільки вірогідним. Ця фундаментальна непевність істотна для життя. Будь-який погляд вперед є потенційною ілюзією. Це задовольняє нашу потребу в небезпеці, оскільки у вічно небезпечній ситуації ми мусимо шукати знання та безпеку зовні і ніколи їх остаточно не знаходити.

7

Інші філософії

1 Ми можемо відмовитись від деяких із них, як могли б відмовитись жити в конкретних будинках, але ми не можемо відмовитись від них як від будинків, у яких жити комусь іншому; ми не можемо відмовити їм почасти в корисності, почасти — в красі, почасти — в значимості і, отже, почасти — в істинності.

2 Ернст Мах: «Неповне знання не буває хибним чи істинним — тільки більш чи менш корисним з погляду біологічного та еволюційного». Всі догматичні віровчення є наближеннями: ці наближення угноюють ґрунт, на якому ростуть кращі наближення.

Християнство

3 Через сто років християнство як церква буде мертвим. Користь від нього уже зараз із червоточинами. Нинішня манія екуменізму, «славне нове братерство» церков, — то все марне шкряботіння за облицюванням реальності.

4 Це не означає відмовляти християнству в тому, що воно зробило для людства. Його заснувала людина такого дієвого філософського та еволюційного ґенія, що не дивно, що її одразу назвали (оскільки це було необхідним складником тієї історичної сили, уособленням якої вона мала стати) божеством.

5 Християнство захистило найвразливішу — тому що найрозвиненішу — частину людства від нього самого. Але для того, щоб популяризувати свої часто здорові еволюційні принципи, воно було вимушене «обманювати», і цей «обман» якийсь час робив його більш — а тепер безповоротно робить менш — ефективним.

6 В передбачуваному майбутньому більшість загальносоціальних законів і підходів, що утверджувались християнством чи вбачались у ньому, не застаріють — через те, що вони засновані на співчутті і здоровому глузді. Але є в кожній великій релігії процес, подібний до запуску космічного корабля: елемент, який дає початковий поштовх, відрив від землі, і елемент, який залишається в польоті. Той, хто міцно тримається за християнську метафізичну догму, намагається втримати пускову установку і запущений апарат разом.

7 Крім того, привабливість реліґії, по суті, завжди матиме расово-етнічний характер і завжди буде доступнішою для тих рас чи етнічних груп, які ЇЇ породили, ніж для інших. Реліґія — це специфічна реакція на оточення, на історичні труднощі, і тому вона завжди в деякому смислі не підходить тим, у кого інші оточення і труднощі.

8 Напочатку підвалини догматичної віри міцніють, а потім застигають на камінь; так само важкий панцир деяких доісторичних рептилій спочатку дозволяв їм вижити, а потім призвів до того, що вони щезли. Догма — це форма реакції на певну ситуацію, вона ніколи не буде адекватною реакцією на всі ситуації.

9 Ситуація Парі: скільки б теологи не наводили доказів історичної можливості неймовірних (з погляду сучасної наукової достовірності) подій життя Ісуса, вони ніколи не зможуть показати, що події ці відбувалися справді так, як, за їхніми твердженнями, вони відбувались. Звичайно, це, врешті-решт, так само вірно щодо будь-якої віддаленої історичної події. Ми завжди змушені, в гіркому логічному кінці, приймати якесь рішення — таке, як кіркеґоріанський крок у пітьму чи паскаліанське парі; і якщо я відмовляюсь повірити, що згадані неймовірні події справді відбувались, то можна сказати, що я роблю власний крок наосліп у протилежному напрямку — і не більше. Сліпо віруючий певного типу; не відданий християнству, але поширений у ньому з часів Тертулліана, відштовхується від явної абсурдності — і від відчаю як її наслідку — того, що ми ніколи не будемо здатні досягти хоч би якоїсь однозначності у вірі і як у джерелі енергії для кроку в пітьму, і як у вказівникові напрямку, в якому слід ступати. Оскільки (як сказано) при будь-якому емпіричному людському визначенні того, що складає пізнання, я нічого не можу знати остаточно, я повинен зробити стрибок до деякого стану, який дозволяє мені остаточне знання, — до стану безсумнівної впевненості «над» або «поза» тим, що досягнуто емпіричними чи раціональними засобами. Але це ніби, перебуваючи в сумнівах і в пітьмі, я повинен вирішити — замість того, щоб обережно намацувати свій шлях уперед, — стрибнути: не просто стрибнути, а стрибнути відчайдушно, і не просто відчайдушно, а в найтемніше місце довколишньої пітьми. У цьому відчайдушному стрибку з високих фортечних мурів розуму присутня явна емоційна привабливість героїчного виклику, і так само обережному повільному просуванню вперед при тьмяному світлі імовірності й уривчастому блиманні (у цій віддаленій області) наукового методу явно бракує духовного сяйва. Але я вірю — і мій розум підказує мені: я вправі вірити, — що крок у пітьму — це екзистенційна зрада і богохульство, яке полягає утвердженні, ніби в питаннях віри наукова імовірність не повинна відігравати ніякої ролі. Навпаки: я вірю, що імовірність повинна грати головну роль. Я вірю в ситуацію і в космос, описані в першій групі даних нотаток, тому що це здається мені більш імовірними. Ніхто, крім Ісуса, не був народжений цнотливицею і не воскресав на третій день, і це, подібно до інших невірогідних фактів про нього, дуже далеке від правди. Ставлю безліч мільйонів проти одиниці, що я правий, відмовляючись вірити в певні аспекти біблійних оповідей про його життя, і безліч мільйонів проти одиниці, що ви — якщо ви в них вірите — неправі.

10 Коли прибрати з його життя невірогідні сторони, то Ісуса це ніскільки не принизить, а тільки возвеличить. Якби християни були готові визнати, що ці невірогідні події, а також породжені ними доктрини і ритуали треба розуміти метафорично, я міг би стати християнином. Я міг би повірити в Непорочне Зачаття (в те, що еволюція в цілому, зі всіма її випадковостями, є батьком кожної дитини), у Воскресіння (бо Ісус знову воскрес у людській пам’яті), в Чудеса (тому що нам повинно подобатись робити такі благородні вчинки), в Божественність Христа і в Транссубстанційність (всі ми комплементарні: і один до одного, і всі — до «Бога»). Я міг би повірити в усі ті речі, які зараз відлучають мій розум від церкви. Але християни-традиціоналісти назвали б це маловір’ям.

11 Розумні афіняни п’ятого століття знали, що їхні боги — метафора, уособлення сил і начал. Багато що каже про те, що розпочалась афінізація християнства. Друге пришестя Христа означатиме розуміння того, що Ісус із Назарета був надзвичайно людяним, а не надзвичайно божественним. Але це б означало розжалувати його до ранґу філософа і весь величезний апарат ритуалу, церкви і духівництва звести до пустої оболонки.

12 Справа не в тому, що зробив із людства Ісус, а в тому, що воно зробило з нього.