Розділ «Арістос»

6

Напруженнєва природа людської реальності

1 Оскільки ми здатні думати, уявляти і припускати, ментально ми існуємо в світі протистоянь, протилежностей, заперечень. Можлива певна абсолютна реальність, на дану не схожа. Можливі інші відносні реальності. Але та реальність, яку населяють люди, має характер напруженнєвий, або полюсний.

2 Все, що існує, і все, що можна уявити існуючим, є полюсом. Всі почуття, ідеї, думки — це полюси, і кожен з них має контрполюси.

3 Існують контрполюси двох категорій. Перша — це ніщо, неіснування полюса. Друга — будь-що, що заперечує, руйнує, ослаблює його, протистоїть йому або ж від нього відштовхується.

4 Очевидний контрполюс ідеї — протилежна ідея: Земля кругла; Земля не кругла. Але все інше, що стоїть між моєю думкою та її постійною зосередженістю на ідеї (Земля кругла), — теж контрполюс. На перший погляд, найнебезпечніший ворог ідеї як полюса — протилежна ідея (Земля не кругла), але всі ті додаткові контрполюси (інші турботи, інші події, інші вкрай невідкладні справи, інші ідеї), які відвертають думки від ідеї як полюса, загрожують їй набагато більше; оскільки вони не сигналізують про неї, а заглушають її, фактично вони зводять її нінащо. Таким чином, протилежна ідея парадоксальним чином сиґналізує про ту ідею, якій нібито протистоїть найсильніше, і підтримує її.

5 Навіть коли протилежні твердження безглузді чи очевидно помилкові, вони дарують життя і смисл твердженням, яким протистоять. Саме так не-існування — в людському розумінні існування — «Бога» дає життя і смисл усьому, що існує.

6 Своє перше і найбезпосередніше уявлення про цю полюсність ми отримуємо з досвіду власного «я» — тіла і затим свідомості.

Контрполюси «я»

7 Я створений таким чином, що постійно усвідомлюю речі як інше. В певному сенсі для мене всі вони — контрполюси. Екзистенціаліст сартрівського штибу сказав би: вони оточують мене, вони тиранять мене, вони посягають на мою особистість. Але вони визначають мене, вони кажуть мені, хто я, і якщо мені цього не кажуть, я не знаю, хто я. Я усвідомлюю також, що всі інші об’єкти перебувають у точно такому ж становищі, як моє: малесенький полюс у безберегому океані контрполюсів, я безмежно ізольований, але моє становище безліч разів повторене.

8 Всі частини мого тіла є об’єктами, зовнішніми щодо мене: мої руки, мій язик, органи травлення. Контрполюси — це і слова, які я вимовляю. Немає розумової діяльності, від якої я не можу відступити і стати щодо неї контрполюсом.

Отже, я — це сплетіння контрполюсів. Моє тіло, мої думки, мої слова — це сад, кімнати і обстановка мого будинку Без сумніву, вони здаються мені більш моїми, ніж ваші сад і кімната, де ви у даний момент читаєте, але аналіз моменту підказує мені, що вони не мої в будь-якому загальному чи науковому значенні. Вони мої за штучно створеними законами, за алогічними (чи біологічними) емоціями. Мій сад — це якраз та сукупність трави, землі, рослин, дерев, якою я володію згідно із законом і втішаюся за життя, але ж він не мій. Ніщо, навіть те, що я називаю своїм «я», не є моїм: індивідуальність і контрполюсність відокремлюють мене від усього.

9 Я бачу ці дивні знаряддя, мої кисті, на кінці моїх рук; я бачу ці дивні знаряддя, мої руки, що звисають від моїх пліч; я бачу ці дивні знаряддя, мої плечі, що заокруглюються від моєї шиї; я бачу це дивне знаряддя, мою шию, що несе мою голову; я бачу це дивне знаряддя, мою голову, що містить мій мозок; я бачу це дивне знаряддя, мій мозок, який бачить себе, і називає себе знаряддям, і намагається віднайти в собі річ, а не знаряддя, яке є знаряддям ще для чогось.

10 Тоді де остаточний полюс? Де оте «я», яке дозволяє мені це описувати? Яке стверджує: все, і в мені, і поза мною, — інше? Відверто кажучи, воно не більше, ніж запис феноменів, безбарвний механізм, який відрізняється від інших таких самих механізмів тільки своїм місцем у просторі і часі. Врешті-решт, «я» — просто спільний для всієї людської ментальності стан.

11 Опис, який ми зазвичай робимо, такий: «Я усвідомлюю той подразник, який з’явився в моєму мозку.» Але точніше буде сказати: «Цей подразник подразнював, і подразнення відбувалося в тій особливій сфері переживання, в якій існує відзеркалювач подразника — той, хто це заявляє.» Саме таким зручним географічним описом, а не абсолютною сутністю, і є «я».

12 Отже, полюс «я» — не що інше, як сума відбитих (і пригаданих) подразнень у цій сфері. Якби не було подразнень, не було б ніякого «дзеркала», ніякого «я». Одне слово, «я» встановлюється контр-полюсами, без них воно — ніщо.

13 Є, одначе, сенс, за яким кожний контрполюс має здаватись ворожим «привиду», названому «я», який встановлений всіма іншими контрполюсами. Контрполюс, діаметрально протилежний до «я існую», — «мене не існує». Як це не парадоксально, але він не найбільш ворожий, оскільки моя смерть (як нагадує надгробок) принаймні сиґналізує про моє існування. Те, як ми зазвичай думаємо про свою смерть, не є нездоровим; навпаки — це один із найпростіших способів переконатися, що ми живі. Але контрполюси, зовнішні щодо мого тіла, мого найближчого оточення і моєї власності, своєю дією всі пригнічують мене. Вони відвертають від мене мою (та й чужу) увагу. Вони применшують мене.

І таким чином вони викликають моє власне відчуття немо.

14 Свідомо або підсвідомо ми вимагаємо від контрполюса лише того, щоб він певним чином сиґналізував про наше існування і підтверджував це; тому що він наш по праву, тому що він нас або любить, або ненавидить, або потребує, або визнає; тому що ми можемо ідентифікувати себе або завдяки йому, або, через процес підтримки-від-протилежного, всупереч йому. Чим глибше в самій серцевині своєї істоти ми усвідомлюємо ніщо — те ніщо, яке маскуємо, кажучи про «я», — тим наполегливіше шукаємо в контрполюсах згадані еґо-віддзеркалюючі (чи немо-руйнівні) властивості, з-поміж яких можемо вибирати, чим обставити своє життя.

15 Між усіма контрполюсами — як тими, які можемо вибирати, так і тими, які не можемо, — і полюсом «я» існує зв’язок; та оскільки контрполюси самі по собі є полюсами і мають власні контрполюси («я» — один із них), становище полюса «я» в чомусь аналогічне складному перетягуванню каната. Уявімо безліч команд, всі канати яких зв’язані вузлом посередині; вони мають різну силу, одні зв’язані прямо, інші впливають опосередковано, але більшість їх — діаметрально протилежні. Цей центральний вузол — «я», і різноманітні сили, які натягують його, створюють стан напруження.