Розділ «Арістос»

Напруження

16 Напруження — це дія на індивіда суперечливих почуттів, ідей, бажань і подій. Іноді перетягування каната спрямоване в один бік, у тому смислі, що індивід цілком ясно знатиме, якій «стороні» він бажає перемоги. В більшості політичних і суспільних контекстів так і буває. Юдофоба не вабить просемітизм, а пацифіста — збройна інтервенція. Однак напруження існує, оскільки індивіду відомо, що в суспільстві підтримуються і протилежні погляди. Але в багатьох інших ситуаціях конфлікт буде зосереджений всередині індивіда. Спершу його потягне в один бік, потім — в інший. Це може стати зразком ритмічності і комфорту, як у нормальних статевих взаєминах, а може вилитись у муку на палі; у крайніх випадках зв’язані канати — розум індивіда — можуть від натягу лопнути.

17 Дія напруження може бути доброю або поганою — грою або тривогою. Напруження, як і будь-який інший механізм у всесвітньому процесі, байдуже до організмів, на які діє. Воно може заволодіти ними або знищити їх.

18 Кожний із нас, кожне суспільство і кожний світ — центри сплетіння таких напружень; і те, що ми називаємо прогресом, — просто наслідок протидії цих сил. Бути людиною чи людською інституцією — це ніби зобов’язання бути канатоходцем. Він мусить балансувати і мусить рухатись.

19 Стану ідеальної рівноваги ми не досягнемо ніколи. Ідеальною рівновагою для нас може бути тільки жива рівновага. Навіть якщо ідеальна рівновага якоїсь миті досягається, час Гарантує, що її не втримати. Саме час робить балансування реальним.

20 Еволюція міняється, щоб залишатись усе тією ж, але ми міняємося, щоб стати іншими. З погляду людини, час проходить для того, щоб кожна мить перебувала в ризику і потребувала рівноваги.

21 Наша насолода і наш біль — наше щастя і наша заздрість — щохвилини кажуть нам, балансуємо ми чи падаємо. Ми живемо в світі, найкращому для людства зі всіх можливих, тому що ми розвинулись і пристосувались так, що цей світ не може для нас бути ніяким іншим; ми найкращі і найщасливіші в ситуації напруження, натягнутого канату, в якій, проте, ми можемо набувати дедалі більшої майстерності, підіймаючись вище. В принципі висота в цій ситуації може визначатися нашою здатністю до самознищення. Чим вище ми йдемо, тим більшої урівноваженості — а чим тоді є ця врівноваженість, якщо не формою рівності? — повинні досягати. Інакше ми падаємо.

Механізм напруження

22 Фундаментальне напруження — між насолодою і болем, і три головні поля діяльності насолоди-болю зосереджені в додаткових напруженнях, які утворюються добром-злом, красою-потворністю і безпекою-небезпекою. Фундаментальна істина щодо всіх цих напружень полягає в тому, що їхні «добрі» полюси у своїй «доброті» — у своїй цінності для нас — цілком залежать від своїх «поганих» контрполюсів. Всі ми знаємо: надмірна краса може стати потворністю, біль може стати глибокою насолодою… і так зі всім іншим.

23 Моделлю механізму інших напружень може служити краса-потворність. Так само, як існує насолода двох видів, задумана і випадкова, краса, в нашому розумінні, існує теж двох подібних видів: безвідносна і реальна. Безвідносна краса предмета або переживання незмінна, вона винесена за дужки всіх суб’єктивних реакцій і відчуттів особи. Реальна краса — це краса, яку я відчув за даної нагоди; це дія предмета або переживання на мою істоту е певний момент.

24 Ще дітьми нас навчили думати про високе мистецтво (та й багато про що — наприклад, про реліґію) як про річ безвідносну, так, нібито кожне реальне переживання нами високого мистецтва діє на нас однаково. Наслідки цього ми спостерігаємо в уславлених художніх галереях протягом сезону відпусток: натовпи людей з дерев’яними обличчями, позіхаючи, витріщились на високе мистецтво і не можуть зрозуміти, чому в них немає відповідної реакції, оскільки умови зробили їх такими, що вони ніяк не можуть погодитися: в реальності реклама кока-коли може бути прекраснішою, ніж найвеличніший Мікеланджело.

25 Безвідносна краса, звичайно, міф, але міф дуже зручний, без нього художня освіта чи «наука» про поцінування мистецтва були б унеможливлені, і до того ж міф дуже людський, оскільки шукати в предметі безвідносну красу означає намагатися побачити його через витонченіші почуття своїх побратимів. Всі великі мистецькі твори — це світські ікони; погляд на них як на речі безвідносні — світський акт причастя.

26 Але безвідносна краса має двох великих ворогів: реальність і звичність. Повна реальність естетичного переживання — це те, що ми відчуваємо і в дужках, і поза ними. Звичність породжує зневагу, тобто нудьгу незважаючи на дужки. Бачити безвідносну красу стає обов’язком, але всі ми знаємо, що поняття обов’язку і поняття насолоди узгоджуються рідко; другий візит до ґалереї є також візитом до першого візиту. Це не означає, що всі повторні переживання прекрасного применшують початкову красу. Часто це неправильно щодо мистецтва і, звичайно, неправильно щодо багатьох інших видів діяльності взагалі — таких, як плотська любов. Та все одно в людині існує глибинна архетипна ненависть до рутини, спричинена вимогами виживання {виживання — це правильне виконання навиків: чи то первісною людиною навиків у мисливстві і рослинництві, чи людиною промислової епохи — навиків у пошуках оплачуваної роботи). Насолода стійко асоціюється з неочікуваною (випадковою) і свіжою, або раніше не пережитою, красою.

27 Звичайно, можливе переживання краси, яку я називатиму незайманою, і в добре знайомих предметах; саме так метафоричну незайманість можна знаходити в коханій ще довго після того, як незайманість у буквальному розумінні порушена. Таку незайману красу звичайно відчувають майже всі діти, поети і митці, і деколи — під дією певного наркотика на зразок алкоголю чи ЛСД. Але що стосується переважної більшості дорослих, то вони її знаходять тільки в нових переживаннях.

28 Щоправда, втраченій незайманій красі предмета ми знаходимо заміну. Ця картина прекрасна, тому що вона моя; тому що я нею володію, чи її пам’ятаю, чи розумію її таємниці. Річ стає моєю річчю, а не річчю в собі. Переживання поступається місцем володінню.

29 Загальна тенденція сучасного суспільства — примусити нас проковтнути безвідносну красу. Ця краса — справа критиків; ми живемо у вік критиків. Ця краса — справа комерції. Засоби масової комунікації, стандартизуючі технології, заміна дидактичною культурою двадцятого століття дидактичної моралі дев’ятнадцятого як доказ того, що орган пропаганди «служить» публіці, поширення музеїв і художніх ґалерей, книжкове море інформації — все це примушує нас, істот в основі своїй сучасних, бачити світ через безвідносний спосіб, занесений у дужки.

30 Велика привабливість нині наркотиків і філософій — таких, як дзен-буддизм, — що полегшують відкриття незайманої краси у звичних предметах, пояснюється тим, що нас обурює згаданий тиск на нас сучасного суспільства. Безвідносна краса має справжнє і важливе призначення, але іноді нам хочеться менше назв, менше ярликів, менше аналізу і визначення місця в світовій історії, менше «культури». Нам хочеться, щоб нічого не стояло між предметом чи переживанням зараз і розумом та відчуттями зараз. Нам хочеться речі в собі.

31 Прагнучи цього і будучи змушеними шукати не пережите раніше, ми опиняємося в тій же ситуації, що й цар Мідас. Все, чого він торкався, перетворювалось на золото і тому переставало бути йому корисним. Ми жадаємо незайманої краси, але щойно переживаємо її, як вона одразу перетворюється на золото… або ж на нудьгу. Ми змушені йти далі. Задовольнити бажання означає створити нове бажання.

32 Але в нашій гонитві за незайманим відчуттям краси є, звичайно, ще один елемент. Навіть найбільш неспостережливі повинні помітити: тут діє той самий безжальний закон, що і при голоді. Згубний або явно несприятливий стан необхідний для того, щоб ми отримували задоволення від стану хорошого чи «сприятливого».

33 Голод і апетит — річ одна й таж. У вас з’явився апетит? Так, я голодний. Ви голодні? Так, я маю апетит.