Розділ «Арістос»

Ламаїзм

33 Життя — це біль, страждання, зрада, катастрофа, і навіть його насолоди — ілюзії; мудра людина навчається звільняти свій розум від усього явно дріб’язкового, минущого і, отже, вчиться жити в стані містичного внутрішнього миру. Людина народжена на світ з тим, щоб вона могла — через аскезу (азоєзіз) — тренуватись у вмінні відходити від нього, і таким чином, як стверджується, долати його межі. Так лама відмовляється брати участь у суспільних справах; викорінюючи в собі тваринні бажання і суєтність життя в суспільстві, він демонструє справжню свободу. Він не опирається немо — він припрошує його.

34 Сучасний розвиток світової історії втовкмачив такий погляд на життя багатьом людям на всіх континентах. Мало хто може зовсім віддалитися від свого суспільства. Але поширений також світський ламаїзм. Цих напів-лам можна розпізнати наступним чином: вони відмовляються брати на себе будь-які зобов’язання в соціальних, політичних чи метафізичних питаннях, і не через природжений скептицизм, а через байдужість до суспільства і до всього, що з ним пов’язано.

35 Напів-лама — це людина, яка думає, що коли вона ні за що не питає зі своїх побратимів, то може наполягати, щоб ні за що не питали з неї; тобто, кажучи людською мовою, не залазити в борги — все одно, що нікому не бути винним. Але всі ми дрейфуємо на тому ж самому плоту. Є тільки одне питання: до якого різновиду потерпілих від катастрофи я себе зарахую?

36 Свободу волі можна збільшити тільки вправами. Але єдине місце, де такі вправи можна робити, — суспільство; віддалитися від суспільства — значить віддалитися від можливості вибирати. Якщо я стрибаю з висотного будинку, я доводжу, що можу стрибнути, але я той, кому такі докази потрібні найбільше. Докази позбавлені смислу, якщо я не можу скористатись ними. Навіщо теорему Піфагора доводити трупові?

37 Лама дозволяє своїм бажанням бути вільними від суспільства, щоб подумки обманювати себе, ніби він справді вільний. Він більш не бачить стін в’язниці. Ніщо не змусить його повірити, що вони існують.

38 Є в східному ламаїзмі проникливе розуміння природи «Бога». Але використовувати його як модель для наслідування людиною — помилка. Ламаїзм пропонує безперервно намагатись досягати єдності з «Богом», або з ніщо. Живучи, я повинен навчитись не існувати або існувати так, ніби я не існую; індивід, я повинен зовсім позбутись індивідуальності; я повинен цілком віддалитися від життя, а проте перебувати з ним у цілковитій злагоді. Але якби всі ми були ламами, то це все одно, що ми були б онаністами: життя б закінчилось. «Бог» протистоїть нам, він — наш полюс. І ми не виявляємо до нього повагу тим, що, як рекомендує Дао Де Цзін, імітуємо його: він не потребує виявів поваги.

39 Напів-лама — це, як правило, чутлива особа, засмучена і налякана марнотою та потворністю життя довкола неї. Її ламаїстський монастир — це, звичайно, мистецтво, яке вона любить і споглядає в типово нарцисичний і безплідний спосіб. Вона насолоджується скорше формою, ніж змістом, скорше стилем, ніж смислом, скорше модою, ніж суспільним значенням, скорше витонченістю, ніж силою впливу. Вона частіше отримуватиме насолоду від мінорних мистецтв, ніж від мажорних, і більшу насолоду від мінорних творів мистецтва, ніж від мажорних. Вона стає знавцем, колекціонером, надчутливим критиком. Органом смаку, язиком, піднебінням, або оком, або вухом; решта людського в ній одне за одним атрофується і відмирає.

40 Щоправда, ламаїзм — особливо в таких формах, як дзен-буддизм — може багато нам розповісти про задоволення від предметів як від предметів, про красу листка і про красу листка на вітрі. Але це поглиблення естетичного відчуття і прояснення внутрішньої метафори в кожному не можна обирати за спосіб життя. Вони можуть бути — майже безсумнівно — складником гарного життя, але ж не самим гарним життям.

41 Ламаїзм, відхід у самозаглиблення чи в самозадоволення, — філософія нев’януча; це та філософія, на противагу якій постали всі інші {подібно до християнства). В тій мірі, в якій ми, щоб залишатись психологічно здоровими, повинні підживлювати своє «я», вона так само важлива, як і їжа, яку ми споживаємо. Але ясно, що найпишніше вона розцвітатиме тоді, коли «я», або індивід, переживатиме найважчу поразку чи найбільшу небезпеку. Тоді найчастіше арґументом на її користь виступає такий: хтось же повинен берегти і підтримувати найвищий життєвий рівень. В житті навіть найеґоїстичніших еліт і каст є дещо добре саме по собі, але це напевно най відносніше добро з усіх. Рання севрська порцеляна прекрасна, але вона зроблена не тільки з глини, а й із виснаженої плоті та кісток усіх французьких селян, які вмирали з голоду впродовж періоду ЇЇ виробництва. За всі предмети розкошу які купуємо ми самі, заплачено тією ж монетою; жодне економічне чи культурне виправдання, врешті-решт, не буде правомірним. Під усіма своїми назвами — гедонізму, епікурейства, філософії «битників» — ламаїзм є втіхою переможених. Певно, можливі світи і системи існування, де він логічно виправданий, але не в такому, як наш, що перебуває у безперервному стані еволюційної боротьби.

Гуманізм

42 Гуманізм — це філософія закону, того, що можна встановити розумом. У нього два великі недоліки. Один полягає у властивій йому зневазі до таємничого, ірраціонального й емоційного. Другий — у тому, що гуманізму по самій його природі властива терпимість: але ж терпимість — чеснота спостерігача, а не правителя.

43 Для гуманіста характерно віддалятися, жити на фермі Сабінській, писати: «Odiprofanum vulgus, et arceo». Гуманіст — це той, хто бачить хороше в своїх ворогах і їхній філософії. Хороше у ворогах він бачить тому, що не може допустити, що вони погані по своїй волі, а хороше в їхніх філософіях тому, що філософій без певної розумності і гуманності не буває. Він живе за принципом золотої середини, розсудливо, тримаючись центру дороги і маючи на оці обидва її боки. Він викликає повагу, але не будить уяву.

44 Вважається загальноприйнятим, що античний політеїстичний гуманізм загинув тому, що був нереалістичною, вельми штучною системою. Але є смисл, в якому він був реалістичним настільки, наскільки цього слід очікувати від будь-якої релігії, що мала витоки в грецьких джерелах. Принаймні олімпійські боги представляли реальні людські риси або мінливі і часто суперечливі архетипні людські нахили, тоді як давньоєврейська система — об’єднання бажаних (моральних) людських рис в одному богові— була вельми штучною процедурою. В багатьох аспектах грецька система раціональніша й розумніша, що, мабуть, пояснює, чому вона була менш привабливою. Єврейський бог — творіння людини, грецькі боги — відображення її.

45 Ми часто забуваємо, до якої міри Відродження — з усіма його досягненнями — почалося з повернення до грецької системи. Спорідненість між язичництвом і свободою думки надто очевидна, щоб потребувати доказів; у певному розумінні всі монотеїстичні релігії за тональністю пуританські, а за суттю — тиранічні і фашистські. Великі наукові перемоги греків, їхня логіка, їхня демократія, їхнє мистецтво — все це уможливлювалося завдяки вільному, гнучкому розумінню божественого. Сказане стосується і останніх ста років людської історії.

46 Але це, звичайно, не просто опозиція між «ліберальним» політеїзмом і «неліберальним» монотеїзмом. Для людини реліґія завжди значною мірою була сферою особистого інтересу: ясно, що важче сторгуватися з кількома богами, ніж з одним, як і сліпо повірити в них. Певні скептицизм і агностицизм, такі характерні для кращих грецьких мислителів, — природній наслідок політеїзму, тоді як емоційне захоплення і містичний екстаз породжені його протилежністю. Цей конфлікт між скептицизмом і містицизмом виник задовго до християнської ери.

47 Як і сучасні гуманісти, представники мілетської школи не вірили ні в загробне життя, ні в бога. Згодом, у сьомому і восьмому століттях до Різдва Христового, сталося вторгнення орфічного вчення з його мішаниною думок про спокутування, спасіння і наперед уготовану милість, а також з усією силою його диких таємниць. В п’ятому столітті боротьба між орфічним містицизмом і мілетським скептицизмом стала постійною. Відтоді ніколи вже не було миру між Діонісом і Аполлоном, і ніколи не буде.

48 Та все одно бувають історичні періоди, коли здається очевидним, яка із згаданих філософій найкраще служить загальним потребам. Монотеїзм вів людину крізь віки темряви, які настали після падіння Римської імперії, але сьогодні нашому становищу, здається, більше пасує доброзичливий скептицизм гуманізму. Очевидно, що було б сміховинним розглядати цю опозицію як боротьбу чи битву, в якій один повинен отримати поразку, а другий перемогти; замість того слід розглядати це як прояв природи людської спільноти, як sine qua non буття в суспільстві і в еволюції.

49 «Якби всі були добрими, то були б щасливими,» — каже християнин. «Якби всі були щасливими, то були б добрими,» — каже соціаліст «Якби всі корились державі, то були б і щасливими, і добрими,» — каже фашист. «Якби всі були як я, то щастя і добро не мали б значення,» — каже лама. «Щастя і добро потребують глибшого аналізу,» — каже гуманіст. Останній погляд заперечити найважче.

Соціалізм