Розділ «Арістос»

32 У світі, яким він є, демократія — право кожної здорової дорослої людини вільно голосувати за вільно обраного кандидата від вільно заснованої партії, яка вільно проводить свою політику, — найкраща система. Вона найкраща не тому, що з необхідністю встановлює найкращий режим, а тому, що дає найбільшу свободу вибору істотам, для яких свобода вибору є найнагальнішою потребою. Ніякі виборці, якби їм дозволили вибирати, не виберуть одностайно один і той же генеральний політичний курс. Ця ключова політична реальність, заснована на факті, що ніде в світі немає економічної рівності, означає: режим, котрий стверджує, що правильний вибір генерального політичного курсу настільки ясний, що виборцям не потрібна і не повинна надаватися можливість голосувати за інший курс, небезпечний в плані національному та міжнародному; це справедливо навіть тоді, коли режим явно правий у своєму виборі політики. У плані національному він небезпечний головним чином тому, що небезпечний також у плані міжнародному.

33 Республіка Платона могла нав’язувати своїм громадянам людяність і шляхетність, але якраз це нав’язування того, що піддається вільному вираженню, тому, хто здатен його вільно виразити, одразу викликає напруження, а воно зводить нанівець теоретичну доброчесність нав’язаних заходів. Я можу розклеїти штучні квіти на дереві, яке не цвістиме, але й можу створити умови, в яких воно могло б зацвісти природно. Можливо, реальних квітів доведеться чекати довше, але справжні тільки вони.

34 Демократія старається, щоб право голосу отримали якомога більше людей: у цьому її рятівна сила; але чим ширше виборче право, чим більше зростає населення, тим в’їдливішою стає іронія.

35 Діє кілька дюжин, тоді як мільйони — недієздатні.

36 Те, що кожен має право голосу, є загальною Гарантією певного роду свободи, але саме по собі це нічого не значить. Мій голос ні на що не впливає, нічого не вирішує. Голосую я чи ні — несуттєво.

37 Я голосую тому, що не голосувати — значить відмовитись від права участі у виборах, а не тому, що голосування якось послаблює моє відчуття того, що я пішак, і пішак дедалі менший у міру того, як зростає континґент виборців.

38 В кабіні для голосування освічений чоловік п’ятдесяти років рівний дівчині-продавцю, яка п’ятнадцятирічною закінчила школу і знає про реальні проблеми, за які голосує, не більше від папуги. Щоб задовольнити демократію, в кабіні для голосування вони повинні бути рівними; освічений п’ятдесятирічний чоловік, напевно, скаже це першим. Проте дана ситуація жорстока, іронічна і абсурдна. І хоч розумний чоловік — зовсім не те, що невіглас, кабіна для голосування стверджує протилежне.

39 Звичайний наслідок цієї необхідної, але непростимої нерівності; я не маю реального впливу на керівництво суспільством і країною, в якій живу; я робитиму для них те, що вони з допомогою закону примусять мене робити, але решта моїх сил і засобів буде підпорядкована приватним цілям. Це відчуття повної неучасті, стану пішака в руках шахістів, правителів і міністрів, здається паралеллю до космічної ситуації, і наше бачення її похмуро забарвлене баченням нашої фактично неіснуючої ролі в управлінні власною країною.

40 Мій голос — нікчемний клаптик паперу, кинутий у велику ріку; моє життя здається нікчемним атомом, загубленим у нескінченному потоці. Обурення стає прагматичним, егоцентризм — цілком логічним, а вираження політичних почуттів за допомогою протизаконних і небезпечних засобів — анархії, бунту, руйнування — неминучим.

41 Є тільки один практичний спосіб зменшити згаданий комплекс пішака — додати до звичайного визначення демократії (право всіх дорослих голосувати вільно) поправку: «і так часто, як випадає слушна нагода». Без сумніву, тепер ми можемо справитися з технічними та суспільними неув’язками частішого загального голосування з великих національних проблем, і в більшості країн Заходу ми можемо — чи могли б — забезпечити необхідні гарантії для вільної преси і неупередженої служби інформації разом з досить високим загальноосвітнім рівнем, щоб це зрозуміти і оцінити.

42 Єдина група людей, які, без сумніву, відхилили б цю ідею, — самі політики, хоча вони дедалі більше звертають увагу на опитування, яке є формою неофіційного (і небезпечно придатного для маніпулювання) плебісциту їхні аргументи добре відомі — мінливість та емоційна природа громадської думки, неможливість урядувати без послідовності політичного курсу, необхідність при прийнятті рішень тримати в таємниці певні фактори і так далі. Ці аргументи не позбавлені певного резону Однак люди при владі ніколи не бувають зовсім незацікавленими в її збереженні. Скільки б вони не сперечалися зі своїми політичними опонентами, щодо правил гри за владу вони знайдуть спільну мову. Хто одержує владу, може всіма засобами боротись за те, щоб її зберегти.

43 Народ — це жінка до емансипації. Якщо в своїх рішеннях вона була непостійною та емоційною, то саме тому, що їй не дозволяли, від неї не очікували, для неї не створювали умов, щоб вона була іншою; як ця ситуація була небезпечною для суспільства, так і залишилась: повна неучасть в управлінні величезної більшості дорослих людей.

44 Система частішого голосування не дала б значного полегшення у нинішній скруті індивіда, яка є суто кількісною. Один голос ніколи не буде чогось важити. Але це перший крок до ситуації меншої ізоляції. Між тим, ми залишимося мільйонами недієздатних.

Необхідність немо

45 А проте немо, як ризик і як байдужість процесу до індивіда, для людини істотне. Це — вплив на неї знання того, що людина існує в нерівності. Воно є і пасивною боязню такого стану справ, і активним джерелом енергії, потрібної для виправлення становища.

46 Немо є еволюційною силою, необхідною так само, як і еґо. Еґо — це певність, це те, що я є; немо — це потенційна можливість, це те, чим я не є. Але замість того, щоб використати немо так, як би ми використали будь-яку іншу силу, ми самі дозволяємо, щоб воно жахало нас — подібно до того, як первісну людину жахала блискавка. Зойкаючи, ми тікаємо від цього таємничого привида в середині нашого міста, хоча справжній жах не в ньому самому а в нашому страху перед ним.

4

Відносність винагороди

1 Якщо ми дозволимо собі опинитись у пастці, затиснуті між нашою уявою і реальністю — між кращим світом, про який мріємо, і гіршим, в якому живемо, — то ми, мабуть, дійдемо висновку, що наше становище геть незадовільне; одна з наших традиційних компенсацій — зневага до всіх тих «нижчих» форм життя, відносно яких ми вважаємо своє щастя вищим. Людський світ може здаватися грубим і жорстоким, але, принаймні, для решти природи він ще гірший. Така розрада не витримує серйозної критики, бо тоді відкривається, що немає всесвіту ціною ризику здобутих привілеїв, у якому на сходинках щастя людина стоїть найвище, а є всесвіт, у якому — за єдиним винятком — панують таємнича рівновага і рівність між усіма формами живої матерії. Я називаю цю рівність в існуванні відносністю винагороди.

2 Її можна визначити так: «Відносність винагороди — це те, що на будь-якій стадії еволюції дозволяє будь-якому наділеному відчуттями створінню при нормальних умовах знаходити в існуванні таку порівняну насолоду, яку всі інші наділені відчуттями створіння знаходять у своєму власному чи будь-якому іншому часі.» Ця рівність між усіма наділеними відчуттями формами життя — минулими чи сучасними, простими чи складними, з тривалістю життя в годину чи в десятки років — встановлюється двома факторами. Перший: всі вони здатні відчувати насолоду і біль; другий: жодна з них не здатна порівнювати свій власний досвід насолоди і болю з досвідом будь-якого іншого створіння. Єдиний виняток із цього щасливого неусвідомлення — людина.