Розділ «Частина IV ІСТОРІЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Українська класична філософія XVІІІ—XIX ст. виявляє у своїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій половині XIX ст. Йдеться про досить високий загальнокультурний рівень її не тільки на «загальноімперському», а й на європейському рівні. Водночас XIX ст. було чи не найтяжчим за всю колоніальну добу нашої історії. Отже, постає запитання, чи не вияв це того, зазначеного Ж.-П. Сартром, екзистенційного парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості (Сартр славить свободу «в’язня, скутого кайданами», оскільки саме ця скутість і стимулює зростання у в’язня найпристраснішого бажання свободи, визволення)?

Змушена обставинами національного гніту надягати машкару російськомовності, українська світоглядно-філософська думка, як уже зазначалося, зберігає свій виразно національний дух. Більше того, як до класична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної київської екзистенційно-філософської школи початку XX ст., до якої входили М. Бердяєв (1874-1948), Л. Шестов (1866-1938), В. Зеньковський (1881-1962) та ін. До речі, останній, будучи міністром сповідань в уряді гетьмана П. Скоропадського, виступав за автокефалію української церкви. Україно-ментальна «атмосфера» Києва була притаманна й самій родині Бердяєва.

Старший брат відомого філософа Сергій Бердяєв (1860—1914) — український поет. Перед засланням Миколи Бердяєва до Вологди за участь у студентських заворушеннях Сергій писав у вірші, присвяченому братові:

За те, що любив ти трудящого брата,

За те, що на працю за нього ти став,

Велика прийшла тобі мука і втрата:

Лишивсь заповідніших прав.

І мусиш не там, де бажається, жити...

До краю чужого прикований ти:

Туди засилаються ліпшії діти

Святої, чесної мети!

Народові щиро від лиха та згуби

І втіхи, і щастя від дитячих літ

В науці шукаєш, Миколо мій любий, —

Темноту виводиш на світ...

Філософська позиція Бердяєва ґрунтується на переконаності в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке «розриває» цей світ на суб’єкт та об’єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, є у «поверненні до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб’єктом і об’єктом. Має бути створено нову філософію тотожності, за духом близьку до Шеллінгової, але збагачену всіма новітніми завоюваннями»[568].

Бердяев стверджує, що «перше одкровення» Бога-Отця (Старий Заповіт) і «друге одкровення» Бога-Сина (Новий Заповіт) ще залишали бога «позамежовим» людині й зберігали за матеріальними чинниками видимість «реальних» чинників людського життя. Тому потрібне «третє одкровення» — «антроподицея» (виправдання людини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального буття й через творчість (свободу) долає, нарешті, «позамежовість» бога. «Третього одкровення» не можна чекати, його має здійснити сама людина, як істота духовна, здійснити свободним, творчим актом.

Поширення, навіть «наступ», об’єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається екзистенційно орієнтованими представниками Київської школи як джерело зростаючого трагізму та абсурдності буття.

Наука, за Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі «повторюваність» і «закономірність» явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими й таємничими. Якби з бурякового насіння виросли (пояснює свою думку Шестов) телята й носороги, наука досить легко «пояснила» б цей факт, але й «великий буряк», що виріс з маленької насінини, після всіх пояснень, що їх дають ботаніки, так само незрозумілий, як і носоріг, що виріс з тієї самої насінини».

Після порівняно нетривалого захоплення позитивістсько-натуралістичною «модою», яка заполонила таких видатних мислителів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично-екзистенційні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не зникає остаточно, її репрезентують відомий професор київського університету О. О. Козлов (1831 — 1900) і певною мірою його колега професор М. Я. Грот (1852—1899). Проте в університетах на початку XX ст. все ж переважають платонівські — «синехологічний спіритуалізм» професора О. М. Гілярова (1856—1938), неокантіанські — професор Г. І. Челпанов (1862—1936) та інші екзистенційно-гуманістичні тенденції.