Розділ «Частина IV ІСТОРІЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФІЇ»

Процес становлення тієї чи іншої національної філософії (точніше, світоглядної ментальності) передбачає наявність як свого передісторичноґо етапу, періоду міфологічного (хтонічної і, головне, героїчної міфології), так і епічного (героїчного) епосу. Наприклад, класичній еллінській античній філософії передувала героїчна міфологія. Герої давньогрецьких міфів «упорядковують» світ, очищуючи його від хтонічних потвор (Персей убиває Медузу-Горгону; Тезей убиває Мінотавра і розгадує загадку Лабіринту; Геракл знищує Немейського лева, Лернейську гідру, Еріманфського вепра, Стимфальських птахів, очищує Авгієві стайні тощо). Потім настає етап героїчного епосу, зміст якого відображено в епічних поемах Гомера — «Іліаді» й «Одіссеї». З цього міфологічного й епічного змісту й виростають ранні категоріальні уявлення перших (VІІ—VI ст. до н. е.) шкіл античної філософії — Мілетської, Елепської, Піфагорейської та ін. Навіть класична еллінська філософія (згадаймо платонізм і неоплатонізм) щедро насичена міфологічним змістом.

Києворуській філософській ментальності також передують своя героїчна міфологія й епос. Так само у сколотсько-скіфські часи знаходимо міф про небесного коваля Сварога — «батька сонця» й «творця вогню», який викував плуг, переміг Змія й, запрягши його в плуг, виорав знамениті «Змієві вали». Геродот так описує сколотський варіант цього міфа: у першого скіфського царя Таргітая було три сини: Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай. «О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира й коряк. Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався [й відступив], тоді наблизився середульший — з ним сталося те саме; їх [обох] відстрашило палаюче золото. Але як приступив молодший, воно погасло, і він заніс його додому. коли старші брати довідалися про це, відразу ж оддали владу наймолодшому»[458].

Серед давньослов’янських волхвів-жерців існував своєрідний «розподіл пращ»: серед них були «хмарогонителі» (ті, що «впливали» на погоду), «чародії» (ті, що здійснювали магічні дії з водою за допомогою спеціального посуду, «чари»), «потворники» (знахарі) та ін. Окремо стояли так звані «кощунники» — своєрідні волхви-«ідеологи», які складали й виконували так звані «кощуни» (слов’янське слово, яке грецькі автори перекладали як «міф»). Центральний персонаж «кощун» — Кощій (Кащей) — володар «кощного», потойбічного, мертвого, «зимового» царства, який полонив дівчину й тримав у полоні певний період (період зимового омертвіння природи), після чого цю дівчину визволяв, убиваючи кощія, позитивний герой (князь, царевич). Влада зими припинялася, й наставало пробудження природи, починався новий землеробський цикл. В усій давньослов’янській міфології впадає у вічі її виразно землеробський акцент Лада й Леля — типово землеробські божества, Сварог і Колоксай мають справу з землеробськими знаряддями праці (плугом), кощіїв полон триває протягом «мертвого» землеробського сезону (зими) і т. ін.

Відомості про міфологію наших предків, як бачимо, знаходимо у свідченнях стародавніх греків, у візантійських хроніках, у вітчизняних Літописах. Але найсистематизованіші і найповніші відомості цього роду отримуємо у знайденому у 1919 р. А. Ізенбеком і дослідженому Ю. Миролюбовим, М. Скрипником, Б. Рабіндером і В. Яценком тексті так званої «Велесової книги», який донедавна кваліфікувався (переважно з ідеологічно-політичних міркувань) як нібито «фальшивка» (згадаймо принагідно, що свого часу подібна доля спіткала й знамените «Слою о полку Ігоревім»). За даними дослідників зміст «Велесової книги» формувався у IV—V ст. і був «записаний» на дощечках у IX ст. (до нас потрапив не сам оригінал, а копія XVII ст., що й стало формальною «підставою» для «сумнівів» в історичній достеменності документа).

Праукраїнці, як свідчить текст «Велесової книги», уявляли світ не унітарною, а множинною «триєдиною» (запам’ятаємо цю обставину — тут, як побачимо далі, коріниться плюралістичне уявлення про світ, властиве українському менталітетові) структурою. Йдеться передусім про світ, у якому всі ми живемо, — Явь (те, що являє себе — явище); далі — світ душ померлих Навь і, нарешті, світ Правди (Справедливості) — Правь. Боги праукраїнського міфологічного пантеону теж утворюють множинну (плюралістичну) конструкцію, вони існують «трійцями» — «триглавами». Це, насамперед, Великий Триглав, до якого входять Сварог, Перун, Свентовид. Сварог —творець неба і землі Він — батько богів і наш прадідусь, він — бог неба і живе в небі. Перун обертає небесне колесо, що змінює день ніччю, а ніч — днем. Перун також бог війни, блискавки і грому, а також життєдайної небесної води (дощу). Хоробрі воїни, що загинули в бою, переходять у вічне життя, стаючи дружинниками Перуна. Свентовид — бог світла, яке дає нам можливість бачити світ; він бог правди (справедливості) і керує світами Яві і Праві, захищаючи людей від Наві, царства смерті і зла, яким керує Чорнобог і де живе богиня пітьми, хвороб і смерті Мара зі своїми страхітливими 13-ма доньками-хворобами — Вогневицею, Глуханею, Гризачкою, Жовтяницею, Кікіморою, Каркушею, Лідницею, Ломотою, Лякливицею, Навією, Очницею, Трясовицею і черевицею; тут мешкає й богиня смутку, печалі, скорботи й плачу Желя, тут же перебуває божество страху і смерті Див, що має вигляд великого хижого шаха з потворним жіночим обличчям, який є провісником смерті (особливо перед боєм).

Друга Трійця включає Хорса — бога Сонця, Стрибога — бога вітру і Влеса (Велеса), одного з найшанованіших богів (про що свідчить сама назва тексту —«Велесова книга»), іменем якого поряд з Перуном присягалися наші пращури, укладаючи угоди з іншими державами (зокрема з Візантією). Велес, за уявленнями наших предків, навчив людей обробляти землю, вирощувати худобу. Ще один дуже шанований бог — даждьбог (дажбог), бог усього живого, родоначальник усіх русичів і їх перший захисник (у «Слові о полку Ігоревім» Боян називає русичів дажбоговими онуками). дажбог уходив до Трійці з другорядними божествами Удржацем і Сівіяром. Дуже давньою й шановною богинею була Мокош — володарка життєдайної вологи, що сповнює життєвою енергією рослинний світ, покровителька породіль. Шанувалася також Коляда, богиня неба, мати Божича-Сонця, якого народжує у найдовшу зимову ніч (Божич — Нове сонце, Новий рік; поки Божич росте — збільшується день, коли ж починає старішати — день скорочується). у день народження Божича співали колядки, посипали зерном на врожай у домі сусідів, заколювали обрядову свиню, їли кутю, водили хороводи. Коляда відлічувала дні року.

Світ уявлявся нашим пращурам полем боротьби Добра і Зла, Білобога і Чорнобога. За цією боротьбою стежив Сварог, пильнуючи, щоб чорнобог ніколи не здолав Білобога. Наші предки щиро вірили у вічне життя в потойбічному світі — Іри'ї (Раю), яке уявляли собі як луки Сварога. Ірий, вірили праукраїнці, є першоземля богів і світу — тут росте першодерево Прадуб з молодильними яблуками безсмертя, тут же розташоване й озеро живої води. Сюди злітаються зимувати птахи. А на вершечку Прадуба сидить сокіл — Род, прадавній Першобог.

У ІХ—Х ст. на базі кощун та іншого фольклорного матеріалу формується слов’янський героїчний епос — билини (відомі Київський і Новгородський билинні цикли). В середовищі кощунників робляться навіть спроби створення своєрідної слов’янської язичницької (поганської) «теології», що знаходили прихильне ставлення навіть з боку князівської влади (варто згадати в цьому плані знаменитий Володимирів пантеон богів на чолі з Перуном).

Формування києворуської філософської ментальності відбувається у специфічній ситуації творчого діалогу києворуської міфоепічної свідомості з візантійським християнським світоглядом, щедро насиченим елементами грецького філософського платонізму та неоплатонізму (в попередніх темах вже досить детально характеризувався специфічний зміст «східної» гілки середньовічної філософської парадигми, втіленої головним чином саме у візантійській філософсько-теологічній думці). Перше знайомство наших пращурів із християнськими ідеями відбулося десь на початку нової ери (в готсько-антських і візантійсько-антських стосунках); інтерес до цих ідей різко зріс у період князювання в Куявії останніх києвичів (убитий змовниками Аскольд, як уже зазначалося, навіть почав практично запроваджувати християнство у своїй державі) і досяг апогею в період остаточного хрещення Русі Володимиром Великим.

Діалог язичницької та християнської свідомості, який у літературі не зовсім точно визначають терміном «двовір’я» (адже йдеться про діалог культур, а не вір, конфесій), тривав досить довго (акт хрещення Русі не тільки не припиняє, а й надає йому більшої глибини й розмаїття), аж до ХІІ—ХІІІ ст.

Як і будь-який епос, билинний виступав у ролі проміжної, перехідної світоглядної форми між міфологією та філософією. Подібно до міфологічних героїв билинні богатирі ніби приречені діяти саме так, а не інакше. Адже Іллі Муромцю смерть у бою «не писана», Добрині наперед визначено знищити Змія; але це вже не жорстка підпорядкованість «невблаганному року» міфологічних героїв. Ця підпорядкованість виступає в билинах своєрідним естетичним (а не космічним) законом, «внаслідок діяння якого сюжетна оповідь, розвиток конфлікту йде, підпорядковуючись не зовнішнім випадковостям, а внутрішнім закономірностям»[459].

Фахівці звертають увагу на те, що в билинах спостерігається своєрідне нашарування епічного змісту на міфологічний. Наприклад, богатирі нерідко здійснюють свої подвиги двічі (перший раз — «з молодецтва», другий — «за службою»): Добриня вперше перемагає Змія, купаючись у Пучай-ріці, вдруге — визволяючи небогу (чи доньку) князя Володимира Забаву Путятичну. Подібна двократність простежується й у подвигах Іллі Муромця. Альоша Попович перший раз перемагає Тугарина Змійовича дорогою до Києва, вдруге — вже в києві, захищаючи честь князя київського.

Йдеться, таким чином, про своєрідну бінарність епічного змісту, подвоєння природи героїчного подвигу. «Епічна традиція продовжувала своє життя, але починала усвідомлюватися недостатність особистого подвигу героя. Така сюжетна ситуація стала набувати немовби форми передісторії героя (зав’язки), яка готує історію як повторну ситуацію (розв’язку). Перший особистий подвиг героя здається незавершеним, і він, змужнівши, ритуально повторює його, але вже заради інтересів соціальних (держави, князя, віри), і цей подвиг ставав вирішальним. «добро», як і раніше, брало гору над «злом», улюблені сюжети зберігалися, але тепер в їхній основі лежала ідея переваги «служби» над «молодецтвом» (повинності над почуттям). Подвиг залишався однолінійним, з тими ж героями й ворогами... а бінарна схема з подвоєнням сюжетної ситуації ніби підносилася до квадрата»[460].

Своєрідними є й просторово-часові параметри змісту билинного епосу. Дія билини відбувається в «чистому полі» або на «заставі», які, проте, не є якимись автономними координатними точками, вони завжди виступають елементами «дороги», «шляху» до Києва чи з Києва. Всі події трапляються з богатирями саме дорогою, що «стягує» весь простір (матір-землю, батьківщину, Русь) до його природного й тому «святого» (сакрального) центру — до Києва. Саме тому всі події починаються й завершуються в Києві.

Аналогічні й часові характеристики билинного епосу, в якому ніби увічнені часові ознаки періоду найвищого піднесення Київської Русі, через що епос «не визнає звичайної хронології, змішуючи й об’єднуючи події, персонажі й реалії різних епох»[461], інакше кажучи, час також сакралізується (якщо природний просторовий центр билинного епосу — Київ, то природним часовим центром у ньому виступає період Х—ХІІ ст. — час розквіту Київської Русі).

Подібна структура епічного простору й часу дуже нагадує міфологічний просторово-часовий континуум. Епічні простір та час і справді тісно пов’язані з міфологічним, проте вони вже значною мірою деміфологізовані. Деміфологізація виявляє себе тут «не в ступені вірогідності оповіді, а... в «мові» оповіді, яка передасться в термінах не космічних, а етнічних, оперує географічними назвами, історичними іменами племен і держав, царів і вождів, воєн і міграцій. Епічний час (... Київська Русь епохи Володимира Святого.) будується за типом міфічного як початковий час і час активних дій предків, які визначили наступний порядок, але йдеться вже не про творення світу, а про світанок національної історії, про устрій найдавніших державних утворень і т. п.»[462].

Такий перехідний (від міфології до філософії) характер епічної свідомості робив її ефективним співучасником творчого діалогу з візантійським християнством. Християнські ідеї були представлені на києворуському терені переважно філософсько-богословськими текстами, які поширювалися на Русі в перекладах на давньо-болгарську мову («Шестиднев» Іоанна, екзарха Болгарського, «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 рр. та ін.).

Одразу ж звертаємо увагу на перекладний характер цих текстів. Переклади, як відомо, ніколи не можуть бути точною копією оригіналу. Зміст останнього, вбираючись у нову мовну форму, неодмінно набуває нового, зумовленого етнонаціональними характеристиками мови, сенсу. Ми вже мали нагоду говорити про цю специфіку перекладу, оповідаючи про переклади античних грецьких філософських текстів на латинську мову. Тоді спеціально наголошувалося на тому, що, набуваючи (наприклад, у перекладах Цицерона) латинської мовної форми, грецький філософський текст починає жити в новому (римському) ментальному контексті. Так само й візантійський філософсько-богословський текст, втрачаючи під час перекладу на давньослов’янську мову свою грекомовну форму, починає жити у слов’янському (в тенденції — українському) ментальному контексті, стає феноменом уже не візантійської, а києворуської ментальності.

Основні риси українського світоглядного менталітету

Як уже зазначалось, етногенез українського народу, як й інших східнослов’янських народів, сучасні історики простежують починаючи десь із V ст. Так само й початок формування світоглядного менталітету української людності доцільно розглядати в межах доби Київської Русі. І хоча східнослов’янські племена, об’єднані в Києворуську державу, значною мірою зблизилися (в тому числі й у сфері духовно-ментальній) у процесі взаємозв’язків і взаємостосунків, все ж відмінності між ними залишалися надто суттєвими, щоб утворити щось подібне до «єдиного» («східнослов’янського») етносу, на чому наполягають, як уже говорилося, сучасні російські історики. Власне, на це вказували й автори києворуських літописів. Так, літописець Нестор, автор знаменитої «Повісті врем’яних літ», наголошував на великих відмінностях у способі життя полян і, скажімо, в’ятичів. Поляни, згідно з Нестором, «бяху мужи мудры и смысленны», будують міста і дотримуються добрих звичаїв, мають «стыденье» до жіночої половини родини тощо. «А радимичі, і вятичі, сіверяне один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів’я було в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі... Мали ж вони по дві і по три жони... Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон»[463].