Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Але як і чому деконструкція, спочатку сприйнята як суто лінгвістична практика перекладу, змогла у XX столітті набути не тільки загально філософського смислу, але й ініціювати якісно нове уявлення про природу філософствування? Як і чому вона змогла взяти під сумнів те уявлення про філософствування, яке все ще домінує в європейській культурі з часів Сократа і Платона? Відповідь має урахувати особливості словника граматології.

Більш конкретно це стосується ключових слів, роль яких у філософії деконструкції виконують слова «мова», «текст», («гіпертекст»), «письмо» («скриптуральність»), «деконструкція».

Як і в структуралістській семіотиці, слово «мова» в граматології означає не тільки буденну розмову, а й будь-яку лінгвістичну систему знаків, будь-яку «терміносистему», здатну виконувати ті чи інші функції природної розмовної мови: семіотичні, епістемічні, комунікаційні, інформаційні, когнітивні та ін. Кожна така «терміносистема» (L) здатна виконувати ті чи інші функції природної мови і, звичайно, має свій власний «алфавіт» елементів — AL свій «синтаксис» (CL).

Алфавіт такої «мови» разом із синтаксисом утворює «граматику» цієї мови. Саму ж її умовно можна зобразити такою схемою:

L=AL∧CL.

Поняття про мову L, символізоване схемою, не ідентичне граматологічному. Граматологи не заперечують проти того, що структуралістське поняття «мова», виражене L=AL∧CL , включає у свій обсяг найрізноманітніші системи, які лише віддалено нагадують буденну мову. Схема охоплює мови математики, логіки, науки; мови музики, аудіовізуального обміну інформацією, мови мистецтв; мови метафізики, риторики, поезії, психоаналізу, релігії; мови культури, хореографії тощо. Мало того. Схема охоплює мови комунікації, інтеракції, спадковості (біогенетичної, соціальної, культурної ) і т. д. Не заперечують вони і проти використання цієї схеми як аналітичного засобу, когнітивного стереотипу, «патерну», моделі в практиці усвідомлення різних реалій позалінгвістичного світу: світу атомів, світу хімічних елементів, світу молекул тощо. Одне слово, там, де використання структуралістської парадигми «все є мова» — є плідним. Заперечують же вони проти переконання структуралістів у тому, що мова, витлумачена як схема L=AL∧CL є єдино законна парадигма філософсько-теоретичного усвідомлення дійсності. Вони своєчасно попереджають нас, що «мова» здатна виконувати не тільки лінгвістичні та епістемічні функції.

У постмодерністському суспільстві її використовують як знаряддя перформативного впливу на особистість, як знаряддя здійснення соціальних, ідеологічних, політичних функцій. Ось чому «мова» (як її розуміють структуралісти) аж ніяк не завжди «храм буття». Мова може стати і «домом», і «концентраційним табором» буття. ЇЇ можуть використовувати і як знаряддя насильства, репресії, «упокорення» буття. Отож попередження граматологів — «Особистість, будь пильною, ти можеш стати жертвою мови!» — цілком правомірні. «Політика мови» — далеко не безневинна річ.

Граматологи спростовують такі міркування.

Схема L=AL∧CL — імітує мову в тому розумінні, в якому її імітує, скажімо, «дитячий конструктор». Елементи алфавіту, тобто , «фонеми», «графеми» та ін. тут ізольовані одні від одних і не впливають на «сусідів». Тому вони не залишають слідів одне на одному. Якщо вони і зчленовуються в складніші утворення (в «слова», «речення», «тексти», «текстуру»), то не природно, не самі собою, а штучно, якоюсь зовнішньою для них силою. Це не процес спонтанної самоорганізації складних знакових структур, а процес своєрідної побудови конструкції.

Реалії навколишнього світу, які структуралісти імітують за допомогою патерну «мови» (тобто такі реалії, як жива мова, соціальність, психіка, культура, наука та ін.), не є конструкціями в структуралістському розумінні. Навіть якщо їх можна було б «збирати» з елементів деякого алфавіту, то ці елементи повинні були б взаємодіяти між собою, залишаючи один на одному «сліди» своєї присутності. Більше того, правила синтаксису (зчленування у складні формоутворення, «тексти»), повинні були б змінюватися залежно від «флуктуацій», що відбуваються як у психіці носія мови, так і в довколишньому світі. Сам процес становлення таких «формоутворень» («текстів») був би подібний до процесу самоорганізації структур у відкритих нелінійних середовищах.

Отож структуралістська модель самої мови в рамках граматології постає як одна з багатьох можливих моделей універсально-загального граматологічного поняття про письмо.

Якщо знехтувати цією принциповою відмінністю, то природа граматологічної дослідницької стратегії, її принципова відмінність від структуралістської стратегії буде витлумачена явно помилковою. Граматологічні концепції «тексту», «перекладу» (тобто деконструкції), «письма» тощо, будуть позасвідомо підмінені однойменними поняттями структуралістської лінгвістики. І зовсім незрозумілим буде здійснюваний нині процес зміни структуралістської «парадигми мови» граматологічною «парадигмою письма».

Щоб запобігти підміні, важливо враховувати таке. По-перше слово «текст» у граматологів означає не тільки літературно-художній текст, а й будь-яку самодеконструйовану аудіовізуальну тканину, що відповідає правилам граматики будь-якої мови. Інакше кажучи текстом стає будь-який фрагмент «простору -часу», якщо він описаний знаками деякої мови».

По-друге, в рамках структуралістської лінгвістики системи типу AL∧CL використовуються головним чином з епістемічною метою, тобто для адекватного пізнання особливостей живої людської мови.

В рамках граматології систему типу АL, різні спільноти людей можуть використовувати як засіб (знаряддя, інструмент) для досягнення найрізноманітніших соціокультурних цілей, когнітивних, комунікативних, світоглядних, ідеологічних, естетичних, легітимаційних та ін. Тому граматологи говорять не тільки про семантику, граматику, але й про риторику, прагматику, політику мови.

По-третє, граматологія має в собі незмірно багатше уявлення про опозиції «мова-буття», «мова — особистість», «мова — влада», про взаємозв’язки «мови» і людського буття.

Справді, навіть у Гайдеґґера слово «мова» було синонімом до словосполучення «дім буття». У Дерріда цей взаємозв’язок виглядає набагато складнішим. у добу панування планетарних комп’ютерних способів спілкування «мови» можуть бути не тільки «умовою можливості» різних соціокультурних практик, мовних ігор, дискурсів, а й «карцером» для творчого мислення, мовлення письма, «центром влади», знаряддям будь-якої політики, насильства, репресії, тоталітаризації життя, інструментом маніпуляції не тільки особистістю, а і її професійними і конфесійними товариствами.

Слово «письмо» може тут означати як «писемність» (у традиційному розумінні), так і будь-який процес списування «простору-часу» знаками присутності. Інакше кажучи, «письмо» тут фігурує як щось онтологічно і епістемічно фундаментальніше, ніж «мова», яка зовні накладається на «письмо», яке являється багатовимірним, спонтанно розгалуджуваним процесом.

В одних випадках цей процес може здійснюватися, підпорядковуючись набору граматичних правил певної мови. у таких випадках «письмо» нібито зовні контрольоване, штучно регламентоване, лімітоване правилами граматики мови , поміщене в нормативно-лексичний «карцер» цієї мови.

Але цей процес списування «простору-часу» знаками може здійснюватися і без дотримання граматичних правил хоч би то якої фіксованої мови.