Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Інший важливий бік діяльності Дерріда — його критика самого принципу «структуральності структури», в основі якого лежить поняття «центру» структури як деякого начала, що організовує... У деяких своїх роботах Дерріда розглядає цей «центр» як «свідомість», «cogіto», або «феноменологічний голос». Саме «я», що інтерпретує, разом із тим розуміється ним як своєрідний текст, складений із культурних систем і норм свого часу. Ця критика структури — самий показовий бік доктрини постструктуралізму[425].

Відомо, що поняття «структура» має найрізноманітніший зміст: внутрішній устрій будь-якого об’єкту; сукупність відношень між його частинами або елементами; відношення, взяті разом з елементами як стійкий, інваріантний кістяк, виділений у системі та ін. У структуралістів тут теж немає повної єдності, але є певна ведуча тенденція, що обумовила, з одного боку, новий підхід та серйозні успіхи структуралізму у ряді гуманітарних дисциплін, а з іншого — породила серйозні проблеми та протиріччя, особливо при переході до загальносоціологічного та філософського рівня.

Згідно цієї основної тенденції розглядати структуру як внутрішній устрій або стійкий скелет системи просто нецікаво: будь-який предмет має таку структуру, вона виявляється без особливих труднощів та фактично завжди вивчалася, оскільки з давніх часів об’єкти дослідження розчленовувалися на складові частини і вивчалися взаємозв’язки цих частин між собою. Тут, отже, не було б нічого нового, окрім слова «структура». До того ж виділення стійкого скелету з відкиданням змінного, нестійкого, це поверхнево-емпіричний підхід, що не відповідає сучасним вимогам до наукової теорії, не дозволяє застосовувати дедуктивні висновки, увести в теорії строгу доказовість.

Розуміння структури, що його пропонують постструктуралісти, зводиться до наступного. По-перше, структура — це сукупність відношень між елементами системи, виділена у чистому вигляді і на такому рівні абстракції, який дозволяє відволіктися від якісної специфіки елементів. Таким чином, це не відношення, які безпосередньо відкриваються, — а приховані, глибинні відношення, що не стільки залежать від елементів, скільки самі їх визначають. Елементи ж при цьому виглядають як точки перетину у світі відношень.

По-друге, виділена таким чином структура являє собою не просто стійкий скелет, вона втілюється в сукупності варіантів, що перетворюються один в одного і, тому, піддаються формалізації. Варіабельність на цьому рівні абстракції не відкидається, а дедуктивно виводиться як набір комбінацій обмеженого числа елементів та їх співвідношень. Узагальнення ряду структурних різновидів при цьому досягається, як кажуть структуралісти, не наперекір, а завдяки відмінностями.

Ми не випадково робимо такий дещо заглиблений екскурс в специфіку структуралістського розуміння самої структури. Поняття структури є одним із основоположних у даному, на сьогоднішній день вельми популярному, французькому філософському вченні.

Під принцип «структурування» підпадають всі інші принципи та поняття даного вчення. Хочемо особливо відмітити: філософська концепція структуралізму має неабиякі здобутки у так званих конкретних науках. Тому «конкретно-науковий» структуралізм на сьогоднішній день носить досить конструктивний характер.

Проте, у науках гуманітарних, «сила» постструктуралізму дещо падає. Його основоположні поняття — «сліду», «письма», «іншого», «різності» та ін. — тут не є стільки ж функціональними. Аналогічне явище спостерігається і в теорії пізнання, де антиномія «структура-суб’єкт» спрацьовує далеко не завжди. Слід також назвати і таку антиномію, як «структура-історія», що є одним із найбільш характерних і найбільш слабких моментів постструктуралістської теорії. У цьому випадку дослідження структур протиставляється, з одного боку, історико-генетичному підходу, а з іншого, — визнанню ролі суб’єкта, людини як активної дійової особи в суспільному житті.

Отже, в найголовніших рисах, ми намагалися тут дати оцінку основоположним елементам модерної теорії постструктуралізму — у її інтерпретації з боку Ж. Дерріда. Принцип «деконструкції» метафізики або філософії, введення нових понять — «письма», «структури», «іншого», «сліду», «інтуїції» сигніфікації та інших — безперечно збагачує філософсько-теоретичний спадок сучасності.

Оригінальними є також погляди Ж. Дерріда на пізнавальні можливості людського розуму. У межах та формах когнітивних реалій філософії епохи Модерну — у плані картезіанського «мислю значить існую» розум не володіє істиною пізнання. Виною цьому є все той же ефект присутності.

Суть «теорії» або швидше «антитеорії» пізнання Ж. Дерріда полягає в тому, що істинність усіх поглядів на людину, на її суть та долю, місце серед інших людей, принципи рефлексії та саморефлексії — заперечуються на тій лише підставі, що скрізь у цих актах пізнання та самопізнання присутній ненависний Дерріда логоцентризм, історична змінюваність вироблених людиною понять. Саме ефемерність, історична минущість сформованих людиною категорій, оголошується причиною «неістинності» пізнання. Специфіка вироблених людиною категорій, їх тенденційність призводить до того, що пізнання, що рухається в руслі цих категорій, особливо чуттєве пізнання, завжди постає у перекрученому вигляді. Тобто завжди внутрішньо присутній антропологізм категоріального апарату людства необхідно накладає тавро хибності та упередженості на будь-які види та форми пізнавального процесу.

Пропонується специфічний шлях до «відсторонення» присутності від процесу пізнання, фактичне елімінування з нього історичного суб’єкту, знову ж таки накладання досить абстрактних схем на весь пізнавальний процес.

Постструктуралісти, як ми вже відмічали, категорично протестують проти ілюзії «присутності» в процесі пізнання. Вони вважають, що дана обставина робить наявні категорії «непрозорими», занадто суб’єктивізованими, тенденційними, і , навіть, персоніфікованими. Усе це заважає процесу пізнання. Але якщо розібратися прискіпливіше, можна зрозуміти, що саме ця присутність, історична обмеженість та обмежуваність традиційної «логоцентристської» гносеології і робить пізнавальний процес зростаючим не тільки в «глибину», але і в «ширину»; сучасні нам категорії та поняття ще не вичерпали свого потенціалу, вони «розгортаються», «живуть», функціонують в існуючих формах пізнання, роблять його все ще ефективним.

Мало того, «метафізичні» поняття, «заражені» логоцентризмом мають здатність структурувати сам процес пізнання, робити його верифікованим та евристичним. Накладання одних тільки сухих схем на процес пізнання — це дійсно плідний прийом та принцип; правда плідність його треба ще обґрунтувати і підтвердити; проте від традиційних прийомів та засобів пізнання, на наш погляд, ще рано відмовлятися.

Ясно, що структуралісти роблять спробу здійснити революційний переворот у наявній парадигмі знання, зокрема — пізнавального процесу. Сучасні процеси «обвальної» комп’ютеризації та формалізації знання, глобальний вихід та перехід суб’єктивного в інтерсуб’єктивне, широкомасштабна математизація та логізація пізнавального процесу роблять виникнення філософських теорій, подібних до постструктуралізму, цілком необхідним. Але, користуючись висунутим самими ж постструктуралістами принципом «влада-знання» (див. М. Фуко), слід зазначити, що, якими б зовні революційними та нетрадиційними не були б зміни у будь-якій сфері суспільного життя чи свідомості, перехід від однієї парадигми до іншої слід здійснювати не шляхом зруйнування, тотального знищення існуючих парадигм, а шляхом позитивного, конструктивного, структуруючого їх «утримання», використання та переробки. В іншому випадку матимемо справу з простою претензією на оригінальність модного філософа.

Торкнемося іще одного набутку філософії Дерріда — лінгвістичної моделі.

Стратегію історичного оновлення культури філософування стисло характеризує улюблена метафора Дерріда — переклад. Переклад — це завжди багато процедурна трансформація. Текст, який колись виник у чужій мові — L1, перетворюється на текст, що відповідає граматиці мови перекладача — L2. Маємо дві протилежні лінгвістичні процедури. Перша — аналіз тексту, що «розчленовує», розсікає, розшаровує на граматичні елементи, звільнюючи текст від структури, зумовленої граматикою мови L1. Ця процедура багатоваріантна в тому розумінні, що різні перекладачі того самого тексту можуть «розбирати» його на різні базові смислоносії.

Друга процедура передбачає пошук у мові перекладача «дериватів» для згаданих елементів. Різні перекладачі можуть знайти для смислоносіїв чужої мови різні аналоги своєї рідної мови. Завдяки багатоваріантності обох процедур підсумковий текст рідною мовою в різних перекладачів може одержати не тільки різну синтаксичну, а й смислову структуру.

Цей підсумковий текст, сконструйований засобами мови ніколи не є «калькою», буквальним повторенням, інтеграцією старого тексту. Іноді він — карикатура, шарж і навіть фантазія на тему давнього тексту. Коли простір чужого тексту є евклідовим, то простір перекладеного — викривлений, «скручений», свідомо деформований за певним законом. Навмисні деформації простору нового тексту (а разом з ним і структури) дозволяють деконструкторові за своїм бажанням приглушувати одні аспекти чужого тексту та випинати інші, які чомусь здаються йому особливо важливими. Більше того, простір нового тексту може бути наче розбите дзеркало, де в кожному уламкові цілісно, але по-своєму відтворено чужий текст.

Отож переклад Дерріда не зводиться ні до процедури розбирання тексту, що перекладається, ні до процедури конструювання нового. Кожна з них окремо — фракція, «однобіччя». Тож уявлення про переклад, як про складний симбіоз двох протиріч різноспрямованих, не редукованих одна до одної процедур — деструктурування та конструювання — лінгвістична модель деконструкції.