Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Постструктуралізм тут підіймає проблему континуальності, причому ставить її «впритиск» до проблеми безособовості та сутності. Чим для нас це цінне? Проблема континуальності, так як вона вирішена постструктуралізмом, приводить нас до «обчислення» всіх станів теперішнього. На практиці це має прикладне значення, бо «обчислення» реалій негуманітарного та гуманітарного планів дає змогу зрозуміти багато станів таких фізичних «речовин», як плазма, нейтрино, інші складові частини атому або великого Всесвіту, до яких не можна застосувати традиційні мірки та виміри. нерідко макро — та мікрооб’єкти перебувають у такому стані, котрий не можна визначити як точно теперішній або минулий час. Такі об’єкти перебувають у стані континуальності. В історії філософії практично не зустрічається концепцій, що описували б такі невизначені стани матерії.

Концепція Ж. Дельоза багатопланова, в ній є проблематика події, «одноголосся» мови як такої і мови як виразника існуючих реалій тощо. Але всі вони упираються в один фактор — «одноголосся» філософії, перехід логічних структур в єдину фазу текстуальності, розуміння дійсності як текстуальності, як феномену мови. А така мова може собою обійняти велику кількість інших мов. Історія має тенденцію до повторення. Пізніше Ж. Дельоз розв’язує проблему одноголосся, відкидає єдину фарбу текстуальності, вводячи новий термін, новий філософський концепт «ризома».

Модель ризоми замінює собою модель світу у вигляді дерева, для якої характерні вертикальний зв’язок між небом та землею, лінійна односпрямованість розвитку, детермінованість сходження, бінарні відношення «уліво-вправо», «високо-низько» та ін. Замість цього Дельозом та Ґваттарі пропонується модель ризоми. Ризома — це термін, запозичений з ботаніки, який означає кореневу систему рослини, позбавлену центрального (головного) відростку, в результаті чого сітка переплетеного коріння є субстанціонально рівнозначною.

Основні властивості (принципи) ризоми.

Принцип зв’язку та гетерогенності, який означає, що будь-яка точка ризоми може й повинна бути пов’язана з будь-якою іншою точкою, на відміну від дерева або кореня, котрі фіксують точку, порядок в цілому, це означає, що в ризомі будь-яка лінія не обов’язково веде до лінгвістичної лінії;

• принцип множинності, завдяки якому множинне досліджується як субстантивне, що не пов’язане більше з єдиним як суб’єктом і об’єктом, природного та духовного реальністю — як образом світу в цілому;

• принцип незначущого розриву — тобто ризома може бути розірвана в будь-якому місці і в наслідок цього вона перебудовується на іншу лінію;

• принцип картографії та декалькомації: ризома не підкоряється ніякій структурній або породжуючій моделі.

Отже, однією з основних проблем, розглянутих Ж. Дельозом в аналізованій роботі «Логіка смислу» є проблема співвідношення мови та події, дихотомія мови та реальності, розкриття гносеологічних та моральнісно-гуманістичних функцій мови, а метафора «ризоми» стверджує новий тип філософствування, коли одиничне, унікальне, стверджується за рахунок множинності та невизначеності.

Розділ 7 РЕКОНСТРУКЦІЯ ТА ДЕКОНСТРУКТИВІЗМ (Ж. ДЕРРІДА)

Жак Дерріда (Derrida, 1930-2004) — французький філософ, представник постмодерністського напрямку, деконструктивіст. Він зробив спробу розвинути та переглянути існуючі у філософській літературі принципи подолання традиційних цінностей та усталених стереотипів мислення.

Основні праці: «Голос та феномен» (1967), «Письмо та відмінність» (1967), «Про граматологію» (1967), «Розрізнення» (1972), «Межі філософії» (1972), «Позиції» (1972), «Поштова картка: Від Сократа до Фройда і далі» (1980), «Про дух: Проблема Гайдеґґера» (1987), «Психея: Відкриття іншого» (1987).

Філософська концепція Дерріда, хоча й існує в руслі структуралістської філософії, проте відзначається певними особливостями, а тому часто стає об’єктом критики з боку численних філософських супротивників (наприклад, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Лакан та інші). К. Леві-Стросс називає Ж. Дерріда структуралістом третього покоління, тоді, як, наприклад, М. Фуко вважає його структуралістом другого покоління. Багато в чому погоджуючись з іншими структуралістами, такими, як, наприклад, Ю. Крістєва, — у критичній частині своїх побудов, спрямованих проти концептуальних конструкцій класичної метафізики, — Дерріда виділяє як опору для подальших розробок певну структуру «тексту», «письма», «розрізнення», що лежать глибше традиційних понятійних розмежувань.

Ж. Дерріда, як і багато інших постструктуралістів, не є спеціалістом у тій чи іншій спеціально-науковій області. Але це призвело до того, що він став більш вільним та «розкованим» для рефлексивної роботи, а його філософська концепція підводить підсумок ряду основних положень структуралізму. Це також дало можливість Дерріда критично поглянути на все надбання класичного структуралізму та виступити з його критикою, вірніше, самокритикою.

Перш за все Жак Дерріда з критикує структуралізм за його «логоцентричний» характер. не виходячи при цьому на рівень дознакових визначень реального буття. Метою його розмислів виступає концепція «граматології».

Ж. Дерріда зробив спробу спростувати епістемологічне обґрунтування знаку, на якому базувався класичний структуралізм, а саме неможливість розділення означуваного ряду від ряду означувального у функціонуванні знаку. Детально розроблена аргументація Дерріда направлена не стільки на виявлення ненадійності будь-якого способу знакового позначення, скільки на те, що позначається, — на світ речей і закони, що ним управляють. На думку французького вченого, всі ці закони, що немов відображають лише бажання людини в усьому бачити деяку «Істину», насправді не що інше, як «Трансцендентальне Означуване» — породженне «західною логоцентричною традицією», яка прагне в усьому знайти порядок і смисл, в усьому відшукати першопричини (або, як частіше висловлюється Дерріда, нав’язати смисл та впорядкованість всьому, на що направлена думка людини)[409].

У бесіді з Михайлом Рикліним у Москві (лютий 1990 року) Жак Дерріда визначає логоцентризм як європейську, західну мисленнєву традицію, пов’язану з філософією, метафізикою, наукою, мовою й залежну від логосу. Це — генеалогія логосу, яка представляє собою не лише спосіб вміщення логосу та його модусів (розуму, дискурсу і т. д.) в центрі всього, але й спосіб визначення самого логосу в якості сили, що централізує й збирає... logos, legeіn — як те, що збирає й кладе межі розсіюванню. Спосіб європейський, грецький за походженням. Це європейська структура, яка волею обставин перетворилась на всесвітню[410].

Логоцентризм виявляється основою не тільки релігійної філософії (тео-Логія), але й усіх вчень про буття (онто-Логія), будь-яких спроб ствердження суспільного ідеалу, а також підґрунтям європейського етноцентризму. Ця критика логоцентризму має метою продовження гайдеггерівського руйнування метафізики, показ «загадковості та таємничості того, що розуміють під безпосередністю, близькістю та присутністю».

Другий напрям «розробки» логоцентризму у Дерріда полягає в подоланні європейського етноцентризму шляхом реабілітації писемності та аналізу «логоцентричного» за своїм виникненням погляду на знак як єдність знаку та трансцендентного по відношенню до нього референта.

Головним завданням Дерріда є критика метафізики, тобто усталених філософських принципів, категорій та понять. Його мета — навіть не просто критика філософії, а «структуральний» перегляд основних її засад.