Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Перший поріг — «позитивності», на ньому відбувається найперша «саморефлексія висловлювань», які, за Фуко, є основою мовної і позитивної практики.

Другий поріг — «епістемологізації». Тут відбувається синтез та подальша ієрархізація людської мовної практики, яку Фуко традиційно розглядає як основу будь-якої практики. дана систематизація і є початковою формою утворення наукового знання. Але останнє на даному «порозі» перебуває ще у несформованому остаточно вигляді. Проте, саме тут відбуваються важливі процеси верифікації, та на їх основі субординація наукових та донаукових форм інформованості суб’єктів.

Третій «поріг» — «науковості». На даному рівні розвитку знання є наявними результати інформованості суб’єкта, що на попередньому «порозі» знайшли своє глибоке та всебічне структурування, розгалуження та набули усталених ознак взаємопов’язаності. Тепер, на рівні «науковості» все це вже підлягає класифікації та формалізації. Виділення автором такого «порогу» є плідним хоча б тому, що обґрунтовує правомірність застосування до наявної сукупності наукового знання різних видів формалізації — засобів, наприклад, кібернетики, лінгвістики, математичної логіки та ін. Таким чином, обґрунтовується правомірність синтезу наук, ліквідація меж між дисциплінами точними та гуманітарними. Традиційно, як відомо, гуманітарне знання, в тому числі й філософське, «добудовується» методами, засобами та науковим апаратом «точних» дисциплін.

Це дає змогу наукам, що містять, згідно термінології Фуко, велику частку «непрозорого», суб’єктивованого знання, — стати знанням «прозорим», систематизованим, справді науковим. Визнання французьким філософом необхідності факту формалізації знання для набуття ним статусу науковості має, на наш погляд, велике конструктивне значення, тому що дає теоретичне обґрунтування та простір методам формалізації при дослідженні у області дисциплін гуманітарного плану, які раніше не підлягали формалізації. Це, зокрема, стосується застосування у різного роду дослідженнях комп’ютерної техніки, математичних та кібернетичних методів формалізації у царинах гуманітарного знання, навіть у таких формах знання, як образно-художнє знання (тобто, формалізація у мистецтві). Правда, у Фуко у зв’язку з цим власне мистецтво не згадується, але такі факти та форми цілком мислимі, давно потрібні та чекають свого філософського обґрунтування, підтвердженням чому є теорія розглядуваного нами мислителя. Як тут не згадати слова К. Маркса про те, що у кожній науці рівно стільки «науковості», скільки в ній ... математики!

Та, нарешті, четвертий «поріг» — дуже важливий, на наш погляд — поріг «формалізації». На цьому етапі мовні утворення виділяють свою структуру таким чином, що вона може вже бути аксіоматизована та формалізована.

Головний критичний мотив епістемології Фуко — це спроба уникнути традиційної для філософії ХІХ ст. та частково ХХ ст. концептуальної альтернативи: спекулятивного трансцендентального апріоризму, з одного боку, та з іншого — позитивістського емпіричного фактицизму. Це завдання об’єднує різні школи та традиції. А вирішення його потребує зусилля розумового руху у двох напрямках. По-перше, це переосмислення трансцендентальних аргіогі (цього головного моменту класичних концепцій обґрунтування знання) у відповідності з новим досвідом сучасних наук, який породив спочатку «революцію» в природознавстві, а пізніше, в ХХ ст., концептуальні зміни в структурі соціального та гуманітарного знання. Досвід сучасного пізнання стверджує, що неможливо дати універсальні гарантії істинності пізнання для всіх часів (а такою була епістемологічна претензія трансцендентального апріоризму). Але можна з’ясувати загальні механізми виникнення та функціонування знання в певних історико-культурних умовах. «Знання — це те, про що можна говорити в мовній практиці, яке ним уточнюється; це область, визначена різними об’єктами, які набудуть, або не набудуть науковий статус. знання — це також простір, де суб’єкт може обрати певну позицію»[387].

По-друге, це переосмислення емпіричного позитивізму з його опорою на факт як «хліб науки», як гарантію істинності та об’єктивності. досвід переоцінки тези про «фактуальну» достовірність знання говорить про те, що навіть очевидні факти відносні, релятивні, що вони переломлюються соціальними та культурними контекстами, в яких вони існують та теоретичним контекстом, де здійснюється відбір, осмислення та пояснення.

Запропоноване французьким мислителем рішення цього завдання характерне для сучасних епістемологічних досліджень у західній філософії та науці. Воно полягає у виявленні рівня конкретно-історичного, чи, мовою Фуко, «історичного apriori». «Цю сукупність елементів, утворених у регулярний спосіб мовною практикою, елементів, які є необхідними для формування науки, хоча вони й не обов’язково призначені для того, щоб дати їй місце, можна назвати знанням»[388]. Цей рівень умов можливості знання одночасно і історичний (на відміну від позачасових трансцендентальних apriori), і трансцендентальний (на відміну від «безпосередніх даних» позитивізму, фактів, що не мають передумов).

Інше коло проблем, які пов’язані з проблемами «безсуб’єктної епістемології», пов’язано з першим. Перш за все, це відмова від поняття трансцендентального суб’єкта як основи синтезу уявлень, як гаранту безперервності та кумулятивності досвіду. Відмовляючись від трансцендентальної суб’єктивності як опори обґрунтування конкретно наукового знання, Фуко вважає емпіричну суб’єктивність придатною не для обґрунтування знання, а для реалізації тих розумових та мовних можливостей, що вже визначені епохою. Емпіричний суб’єкт — це змінна величина, як, наприклад, функція мовних, дискурсивних практик. Проект Фуко — це побудова «епістемології без суб’єкта, що пізнає», прояснення «неявного» знання — знання, не виявленого в загальноприйнятих та навіть «парадигмальних» концепціях та поняттях. Виявлення цих неявних посилань вимагає побудову на місці анти-апріоризму, анти-фактицизму, анти-суб’єктивізму специфічної реальності «знання», «архіву», «позитивності», «історичного aprioiri».

Історикографічним наслідком апріористської епістемології був лінійний еволюціонізм (телеологічна побудова всієї історичної реальності), а емпіристського фактицизму — відповідно, кумулятивізм (розуміння історії як накопичення позитивних фактів). Мета Фуко, як сучасного історика, — пошук розривів та меж, кордонів та рівнів, коли на зміну інтересу до всезагального чи типового приходить інтерес до особливого, індивідуального.

Проблема безсуб’єктивної епістемології в методології історичного пізнання виступає концепцією «архіву» як сукупності матеріалізованих розумових передумов певної історичної епохи, які відбились в її історії та її мові. Архіви не складаються з окремих фактів, але й не створюють замкнутої цілісності: це склад корисних інструментів, певним чином упорядкованих механізмів породження тих чи інших конкретних історично зумовлених фактів.

Наступним з логічної та історичної точки зору є соціологічний зріз концепції Фуко. Подібно тому, як в епістемологічному плані метою була критика апріоризму, а в історичному — критика кумулятизму, так у соціологічному плані головним моментом виступає критика «монархічно-юридичної» концепції влади. Подібно кумулятивістській історії, яка обґрунтовується трансцендентальним суб’єктом, «монархічно-юридична» концепція влади також може виступати як проекція деяких епістемологічних положень. Ця концепція показує владу як власність однієї особи чи групи осіб, як силу, що ієрархічно випливає з єдиного центру, як абсолютний привілей державного апарату. Цій моделі Фуко протиставляє свою «генеалогії влади», дослідження її «мікрофізичної», «капілярної» структури. У сучасному суспільстві влада не є привілеєм однієї особи чи групи осіб. Ця влада не обмежується і не вичерпується ієрархічним підпорядкуванням. Відносини влади не є привілеєм державного апарату, вони здійснюються багатьма людьми в багатьох соціальних позиціях.

Таким чином, аналіз епістемологічної проблематики виходить в позаепістемологічну та позатеоретичну сфери «знання», аналіз історичної проблематики — у неписану історію «архівів», аналіз соціальної проблематики — у позаінституціональну «соціологію» знання, в «мікрофізику» влади. В підсумку виявляється стержнева епістемологічна мікроструктура — це виявлення історичних та соціальних умов пізнання за допомогою мовних визначень та форм. у цьому єдиному механізмі співпадають власне епістемологічні умови пізнання «історично тлумачені», історичні умови, тлумачені нееволюційно, некумулятивно, соціальні умови, витлумачені з точки зору «мікрофізичної» влади. При цьому вихід в теоретичну епістемологію, в неписану історію, в неінституціональну владу здійснюється за допомогою мови, яка цементує в єдину будову різні блоки концепції Фуко.

Дослідження сексуальності. Останній період творчості філософа присвячений проблемам життя та свободи, етики, ролі філософії в людському житті, можливостям та гідності людини в цьому світі.

Предмет дослідження — людина як носій пристрастей, бажань, намірів. Яким чином людина формує в собі суб’єкта насолоди? Акцент розгляду у Фуко, як завжди, не на загальному, а на специфічному рівні. Моральна проблематика з’ясовується у сфері можливостей свободи та 'її здійснення. мислитель робить висновок, що моральний досвід, центрований переважно на суб’єкті, у сучасну епоху не є задовільним. Пошук можливих форм свободи у нього здійснюється не на рівні суб’єкта, окремих індивідів, а на рівні окремих груп. Пошук різноманітних індивідуальних стилів існування, максимально відрізних один від одного, Фуко протиставляє формі моралі, яка була б прийнятна для всіх. Останню форму філософ вважає катастрофічною.

Історія сексуальності на думку Фуко, — це сфера найбільш явних взаємопереходів між душею і тілом, суттєвих для формування суб’єкта. Для мислителя це мета зрозуміти підґрунтя етичної проблематики сексуальності, а значить визначити більш широке коло умов, у яких людина здійснює свої дії та творить своє життя при доволі широкому розумінні свободи, можливостей зміни, вибору поведінки, боротьби з собою за допомогою «аскези». Це і є мистецтво, існування — сукупність свідомих та спонтанних практик, за допомогою яких людина здатна будувати власне життя як витвір з певними естетичними та стилістичними критеріями.

У процесі накопичення етичного досвіду складається людська суб’єктивність як влада над собою, як співвіднесення та співставлення самого себе між думками та вчинками. Тим самим знання, влада та самість (самоспіввіднесення) виступають як три різні форми буття. Кожній з них належить питання: що я можу знати? що я повинен робити? що є я сам та яким я можу бути? Історичний зв’язок між моментами триєдиного смислу породжує думку, яка намагається структурувати безмежний життєвий матеріал. Ця постановка проблеми свободи не є поверненням до екзистенціальної свободи. Свобода у Фуко залежна від знання, бо практична етика — спектр і можливості обміркованого вибору — обумовлені рефлексією, історичними дослідженнями. І тому онтологія суб’єктивності, чи «естетика існування», виникає слідом за «археологією знання» та «генеалогією влади», а не навпаки.

Роблячи коротке резюме, хочемо відзначити наступне. Творчий доробок М. Фуко надзвичайно цікавий та багатоплановий. Французький мислитель намагався торкнутися широкого спектра дисциплін — філософії, юриспруденції, культурознавства, історії, соціології, психіатрії, педагогіки тощо. Він зробив глобальну спробу генералізувати все людське знання, слідом за іншими структуралістами зробити «реформу метафізики» та всього існуючого «конструкту» знання, створити нові методи дослідження та аналізу дійсності, у тому числі соціальної. Філософ торкнувся важливих аспектів соціального управління та влади, брався за розробку як найбільш загальних, так і конкретних принципів та методів дослідження, у результаті чого виробив специфічну методику теоретичного дослідження як такого — його знаменита концепція «дискурсу» та ін.

Завдяки філософській творчості Мішеля Фуко ми можемо з’ясувати сутність світоглядної та методологічної перебудови, яка здійснилась в соціально-гуманітарних науках в другій половині ХХ століття, побачити поєднання традиційних теоретико-пізнавальних тем з широким колом історико-наукових досліджень, переосмислення класичної проблематики обґрунтування знання в новій соціальній та пізнавальній ситуації, побачити гостроту проблеми соціальної та культурної обумовленості пізнання.

Проте, не маючи змоги охопити всі аспекти вчення М. Фуко, ми торкнулися тих його моментів, де досить химерні фукіанські «схеми» набувають живого значення і можуть бути застосовані у предметній практичній дійсності (а не тільки у дійсності «мовних структур» самого Фуко). Адже саме це устремління Фуко до вироблення практичної соціальної «програми дій» для пересічної людини змішує дослідників знов повертатися з зацікавленістю до творчості французького філософа.