Розділ «Частина III ПОСТСУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ»

Філософія постструктуралізму — досить нова галузь філософського знання, що розвивається. Можливо, у цьому напрямі робляться лише перші кроки. Не всі аспекти творчості постструктуралістів на сьогоднішній день можна піддати конструктивному аналізу. Проте деякі аспекти постструктуралістських та постмодерних теорій, на наш погляд, досить близько стикаються з дійсністю, носять конструктивний і прогностичний характер, що ми і намагалися обґрунтувати у даному короткому огляді філософських поглядів Мішеля Фуко.

Розділ 6 ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ЕМПІРИЗМ Ж. ДЕЛЬОЗА

Жіль Дельоз (Deleuze, 1925-1995) — представник постмодерністського напрямку французької філософії, інтерпретатор та деконструктор історико-філософських текстів. Вивчав філософію у Сорбоні. Був професором в університеті Париж-VІІІ.

Основні роботи: «Емпіризм та суб’єктивність: досвід про людську природу за Юмом» (1953); «Ніцше і філософія» (1962); «Критична філософія Канта: вчення про здатності» (1963); «Марсель Пруст та знаки» (1965); «Бергсонізм» (1966); «Захер-Мазох і мазохізм» (1967); «Розрізнення та повторення» (1968); «Спіноза і проблема виразу» (1968); «Логіка смислу» (1969); «Спіноза» (1970); «Капіталізм та шизофренія. Анті-Едип» (1972 у співавторстві з Ф. Ґваттарі), «Кафка» (1974); «Капіталізм та шизофренія. Тисяча плато.» (1980 у співавторстві з Ф. Ґваттарі); «Френсіс Бекон: логіка чуття» (1981); «Кіно-1» (1983); «Кіно-2» (1985); «Фуко» (1986); «Складка: Лейбніц і бароко» (1988); «Що таке філософія?» (1991, у співавторстві з Ф. Ґваттарі); «Критика та клініка» (1993).

Критика класичної філософії. Ж. Дельоз основну увагу в своїх історико-філософських творах приділяє аналізу знаменитих філософських концепцій найвідоміших представників світової філософської думки, таких як Ф. Бекон, Б. Спіноза, Ґ. Лейбніц, Д. Юм, І. Кант, Ф. Ніцше, А. Берґсон. Привабливими для філософського аналізу Дельоза виявляються не тільки суто філософські тексти, але й літературні праці Захер-Мазоха, Кафки, Керролла та інших.

Рефлексія Дельоза, з одного боку, має своїм засновком класичні типи філософування від досократиків до сучасності, однак з іншого, заперечує всю цю традицію через впровадження до текстів літературно-філософської авангардної стилістики та змістовності, також у його роботах присутній дух ліворадикальних течій 60-х років XX століття. До речі, остання книга Дельоза мала б назву «Велич Маркса».

Така стилістична і смислоутворююча спрямованість була направлена на викорінення традиційної схоластики, метафізики, позаприродності, надзвичайності, міфологічності та інших згубних для реалістичної думки тенденцій. Підготовчими етапами, на думку Дельоза, на шляху історії контрапунктів філософії були філософські вчення Лукреція, Юма, Ніцше, Берґсона, які протистояли лінії філософування Платон — Гегель. Головним їх надбанням він вважає заперечення традиційної теорії репрезентації та суб’єкта.

За своїми переконаннями Дельоз є трансценденталістськи орієнтованим емпіриком, який тяжіє до «жорсткого» емпіризму (Юм) і в той же час відштовхується від нього, шукаючи на «поверхні» «тіла без органів» дані у «події». Дельоз зауважує: «Я завжди відчував, що я — емпірик...»[389].

Емпіризм Дельоза є своєрідним неоднозначним і оригінальним утворенням. Він не ставить задачі простого формування нового у відповідності до класичної побудови філософської концепції як такої, що оберталася б «навколо» єдиного центру, який мав би забезпечити цілісність і відповідність концептуальних одиничностей до головного пункту структури. Дельоз, навпаки, стверджує про те, що яким би не був центр тієї чи іншої філософської системи — нехай це буде Бог, людина, або щось інше все ж, — не має різниці, що в ньому знаходиться — головне, це те, що він є. Задача філософії полягає у тому, щоб позбутися системного центру, колоподібного обертання навколо нього всієї системи (Ризома). Необхідна децентрація, рівнозначність частин і моментів розгортання думки. Саме завдяки децентрації з системи може зникнути згубний суб’єктивуючий її момент і таким чином перетворити її з «чудовиська» («...суб’єкт породжує чудовиськ...»[390]) на такі погляди, що виходять на «поверхню» і набувають статусу загальнозначущих.

Концепція «народного мислення». Щоб забезпечити ефект децентрації, децентралізації, поверховості — потрібно звернутись до «номадного мислення». Воно протистоїть репрезентаційним теоріям західної метафізики, яка служить порядку, власті, офіційним інститутам, вибудовує ієрархію і розподіляє атрибути між суб’єктами. «Номадне мислення» розподіляє атрибути анархічно, за рахунок чого можливе відображення способу розсіювання речей у просторі. Таким чином, стає доступним широке осягнення дійсності, єдиним непроникним об’єктом для якого залишається світ іншого.

Про репрезентативність класичних філософських теорій свідчить їх спрямованість на відображення світу та уявлення про нього. В такому разі кожна нова теорія не відкриває нового, але лише знову (можливо в іншій формі) представляє раніше представлене, тому що не змінюється сам спосіб ставлення до дійсності. Тому-то репрезентації властивий повтор. А багаточисельні повторення вказують на розрізнення, справжнє розрізнення, але не на розрізнення у повторі, яке є, насправді, повторення. Так, на прикладі центральних понять Канта — а prіorі та а posterіorі можна вказати на те, що існує принципова різниця між уявленням про явище ще до появи його у сприйнятті і тим, яким чином воно дається нам а posterіorі. Іншими словами, «зараз дане» завжди буде відрізнятися від даного раніше, а потім знов сприйнятого.

Одна з головних вад класичної лінії філософувань в історії філософії — це її нездатність розірвати зв’язок з формою загальнозначущого смислу. Таку філософію Дельоз бачить як гадку, упередження, що переростає у розмову про сутності, які, в свою чергу, інтерпретуються як трансцендентальне та вроджене.

Нове ставлення, новий підхід до історії філософії, за Дельозом, має ґрунтуватися на справжньому розрізненні. Інтерпретація текстів знакових постатей у історії філософії має бути побудовою принципово нового бачення тієї чи іншої філософської системи, яка б через тлумачення могла перетворитись навіть на іншу, тим самим повертаючи історії філософії статус філософії, де можлива свобода і мислення. «Історія філософії завжди була агентом влади у філософії, а також і в мисленні. Вона грає репресивну роль: яким чином, мовляв, можливо мислити, не прочитавши Платона, Декарта, Канта та Гайдеґґера, а також множину інших супутніх книг?.. Образ мислення, що має назву філософія, сформувався історично, та він ефективно відвертає людей від мислення»[391].

Так, мета філософування полягає у тому, щоб уводити у коло обігу понять нові ще раніше неактуалізовані категорії і створювати з них смисл, який ще нещодавно був неіснуючим. Таким чином, філософ — це лікар цивілізації, який з наявного створив відмінне, нетрадиційне, «терористичне», таке, що не підлягає сприйняттю світу як концептуальної цілісності. Понятійні засоби тут виступають не як чисті відсторонені абстракції, що могли б вказувати на створення тексту як чистого мистецтва, але вони покликані відображати реальність у всій її багатоманітності кожної події, що не зводилися б до чогось «одного».

Причини психологізму та антропологізму, що розуміються Дельозом як вади класичної філософської традиції полягають у тому, що вільний рух доіндивідуальних та безособистісних одиничностей зводяться до ідей суб’єкта, Бога, буття тощо. Вся строга філософія від Канта до Гуссерля, на думку Дельоза не здатна позбавитися від антропоморфних схем на користь номадичних сингулярностей. Саме завдяки Ніцше проходить позитивний злам і перехід від філософії буття до філософії волі за рахунок вільної та необмеженої енергії Діоніса.

Ніцше також започаткував актуальну нині критику справжніх цінностей, моралі, науки, яка має перерости у з’ясування дійсного джерела наявності і функціонування цих складових культури нинішнього суспільства. Та тематика, яка була присутня у філософських творах М. Фуко, де він здійснює фундаментальну археологію знання, продовжує цікавити і Дельоза, який продовжує розслідування підвалин людського суспільства теж пропонуючи певний альтернативний позитивний, як на його думку, проект.

Дельоз не вважає, що об’єктивні цінності в собі або самі по собі можуть набувати загальнозначимих масштабів, поза як сам термін в собі і сам по собі є досить розмитим не кажучи про те, який позитивний ціннісний зміст деякі філософи прагнуть у нього вкласти. Однак і у суб’єктивних цінностей є величезний недолік, котрий полягає у тому, що при їх наявності стає неможливим консенсус між різними свідомостями. На заміну об’єктивного та суб’єктивного Дельоз пропонує неперсональне становлення, становлення шляхом поля невизначеності, у межах якого можуть вільно розгортатися доіндивідуальні та імперсональні події-сингулярності. Таким чином стає можливим мислення посередині без витоків і початків, яке передбачає полісенсну інтерпретацію.

Розрізнення та повторення збігаються утворюючи багатоманіття життєвих форм на основі пасивного синтезу однинностей — подій на поверхні, які обумовлюють кальки звичок та пам’яті. Повторення спонукає до витіснення тому, що в людині наявне бажання вічного повернення, що і спонукає до кожного одиничного бажання. Але будь-яка одиничність має бути вивільнена від, будь-якої, концептуалізації, котра і утворює можливість розглядати історію філософії як історію концептів думки. Наприклад, Дельоз пропонує усунути таке традиційно усталене протиставлення як трансцендентне-емпіричне.

Так однинності можуть позбавитись від ідейної і тілесної детермінації шляхом їх знаходження посередині, при формуванні сенсу через колапс мови до шизофренічної безодні тіл, яка б протистояла параноїдальній єдності сфери ідей. Така інтерпретація термінів психопатології пов’язана з філософією культури Дельоза, де негативні і позитивні її явища відповідають названим двом явищам — параної і шизофренії («Капіталізм і шизофренія»). Свобода, за Дельозом, полягає у необмеженні вільних потоків одиничностей, які виробляються «машинами бажання». Вільна гра сил руйнує будь-який централізований порядок, що зумовлений державно регламентованою ієрархією. Протистояння владі перш за все починається з свідомого самовідношення, в основу якого має бути покладено існування як витвір мистецтва. Влада задає певні стереотипи мислення, за межі яких не можна вийти за рахунок чіткого рельєфу, що ж стосується номадичних потоків сингулярностей — вони створюють множину можливостей не обмежуючи людину у виборі.

«Логіка смислу». Особливість дельозових філософувань полягає у тому, що винаходячи нові підходи до розуміння філософії та історії філософії — він і сам, притримуючись їх, обирає новий, оригінальний варіант власних філософських «побудов». Наприклад, зміст «Логіки смислу» побудований на кшталт нарощування серій в якості аналогії з частинами та параграфами. Серіація пов’язана із принципами можливостей поліваріантності смислу. «Логіка смислу» складається з тридцяти чотирьох серій, кожна з яких присвячена певній проблематиці. Ці серії не знаходяться у строгому зв’язку між собою та не претендують на чітку послідовність. Але однозначно об’єднує їх те, що у кожній з цих серій йдеться про головну проблему «Логіки смислу» — смисл.