Розділ «Частина ІІ МОДЕРНА ФІЛОСОФІЯ КІНЦЯ ХІХ-ХХ ст.»

Таким чином, маємо своєрідну («залізну») «логіку»: правильне політичне рішення — це не просто людське (хай навіть і геніальної людини) рішення, це — закон самого буття. Адже, щоб «не помилитися в політиці», треба спиратися на закони суспільства, які, своєю чергою, є втіленням законів самого буття. Цими принципово «безпомилковими» рішеннями стають «марксистсько-ленінські» (тобто сталінські) рішення. Звідси стає само собою зрозумілим, що будь-яке твердження, що суперечить висловлюванням вождя, автоматично визнається відступом від істини. І оскільки істина відображає інтереси більшості людей («прогресивного людства»), народу, — той, хто відступає від істини, висловлюючи всупереч цій істині власну, самостійну думку, є автоматично «ворогом народу», а з ворогами, як відомо, нічого церемонитись.

Але постає запитання: якщо філософія діалектичного та історичного матеріалізму є «єдино істинною» філософією у світі, оскільки виражає найглибшу суть законів самого буття (природи, суспільства і людського життя), то звідки ж можуть узятися не згодні з нею «вороги народу; що в реальному житті (яке теж реалізується згідно з законами діамату та істмату, що виражають «правду самого життя») може породжувати навіть можливість появи таких ворогів? Особливо якщо врахувати, що значна частина населення СРСР була охоплена щирим бажанням, навіть ентузіазмом активного будівництва комуністичного суспільства. Але саме на кінець 30-х років, коли цей ентузіазм досяг свого піку, таких «ворогів» з’явилося настільки багато, що партії довелося вживати надзвичайних заходів для їх «приборкання».

У виступі на лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 року Сталін так пояснює ситуацію в країні: «Необхідно розбита і відкинути геть гнилу теорію про те, що з кожним нашим просуванням уперед класова боротьба у нас повинна нібито все більше й більше згасати, що в міру наших успіхів класовий ворог стає нібито все більш і більш ручним. Це не тільки гнила теорія, а й небезпечна теорія, бо вона присипляє наших людей, заводить їх у капкан, а класовому ворогові дає можливість оправитися для боротьби з радянською владою. навпаки, чим більше будемо просуватися вперед, чим більше матимемо успіхів, там більше озлоблятимуться рештки розбитих експлуататорських класів, тим швидше вони йтимуть на гостріші форми боротьби, там більше вони будуть пакостити радянській державі, тим більше вони хвататимуться за найотчайдушніші засоби боротьби, як останні засоби приречених»[199]. Після цього пленуму й розгорнувся масовий терор, жертвами якого стали мільйони невинних (як потім з’ясувалося) людей.

Чим пояснити такі явно безглузді репресії? Нерідко можна почута посилання на психологічні риси характеру Сталіна (особиста жорстокість, садизм та ін.). Більш вірогідним вважаємо інше пояснення, на яке наштовхує історичний прецедент часів Французької революції XVІІІ ст. — масовий терор, розгорнутий якобінцями в останній період їх перебування при владі. Лідер якобінців М. Робесп’єр, пояснюючи причини терору, наводив аргументацію дуже подібну до сталінської: «Коли свобода досягає, вочевидь, блискучого тріумфу, вороги батьківщини складають все більш зухвалі змови». Насправді ж, як показала історія, якобінці прагнули реалізувати утопічну (принципово нездійсненну) соціальну програму — побудову «царства розуму». Не розуміючи утопічності свого задуму (справжньої причини практичного провалу їхніх соціальних зусиль), вони шукали «об’єктивні причини» своєї невдачі в перешкодах, що їх нібито чинили їхні політичні супротивники, масово відправляючи останніх на гільйотину. Так само й невдачі комуністичного будівництва в СРСР, цілком природні через утопічність самої комуністичної програми (фактично визнаної самим Марксом, про що вже йшлося в попередніх лекціях), спонукували комуністичне керівництво країни, яке не допускало думки практичної хибності самого комуністичного проекту, шукати «ворогів народу» і застосовувати до них масові репресії.

Злидні радянських людей, десятки й сотні тисяч невинних жертв репресій, голодомору тощо були трагічною платою за догматичну, навіть фанатичну віру комуністичних вождів в істинність і практичну здійсненність ідей, які насправді такими не були.

Комуністичний фанатизм сягав такої міри, що злочинною вважалася навіть думка про можливість бодай найменшої похибки вождя правлячої партії, політика якої визначалася «найточнішим науковим компасом» — ідеями марксизму-ленінізму. Характерною у цьому плані була трагічна доля українського письменника Д. Бузька, який у виступі на зборах письменників (Одеса, 1937), щиро вірячи у справжність радянської демократії, запропонував критикувати, незважаючи на особи. «Помилятися, — сказав він, — можуть усі і критикувати необхідно всіх... коли великий, мудрий Сталін помилиться, ми, демократія, скажемо: ти помилився...». На цих же зборах Бузька було виключено зі Спілки «за контрреволюційний виступ», потім заарештовано й розстріляно.

Вважаючи «масу» важливішою реальністю, ніж особистість (згадаймо сталінське міркування з цього приводу в праці «Анархізм чи соціалізм»), Сталін визнавав конкретні випадки та особистості значущими лише як прояви чогось «загального». У виступі перед випускниками військових академій 1935 р. він говорив: «Щоб привести техніку в рух і використати її до дна, потрібні люди, які оволоділи технікою. Техніка без людей, які оволоділи технікою, мертва. Техніка на чолі з людьми, які оволоділи технікою, може і повинна дати чудеса... Треба, нарешті, зрозуміти, що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим капіталом є люди, кадри»[200]. В центрі сталінської угоди, як бачимо, стоїть техніка, а люди — лише підпорядковані їй «засоби», за невикористання або використання яких техніка або «мертва», або «може творити чудеса». Людина цінується лише у її «інструментальній» функції (як «засіб», про недопустимість чого говорив уже Кант) — «бути капіталом», «бути кадрами» та ін. Дещо перефразовуючи слова М. І. Бухаріна з його виступу на І з’їзді письменників СРСР, Сталін любив повторювати афоризм «письменники — інженери людських душ», ототожнюючи унікально-неповторний процес літературної творчості з технологією потокового процесу виробництва стандартної продукції. У нас, на жаль, і сьогодні ще можна почути (навіть від керівників досить високого рангу) сталінські «перли» технологічного «гуманізму» типу «кадри вирішують все», «людський фактор» та ін.

Яскравим зразком «масованого» бачення людини, усередненої «простої радянської людини, яка двома головами вища від будь-якого високопоставленого буржуазного чинуші», є міркування, висловлені Сталіним на прийомі у Кремлі на честь учасників Параду Перемоги. «Не думайте, — звернувся Сталін до присутніх, — що я скажу що-небудь незвичайне. у мене найпростіший, звичайний тост.

Я хотів би випити... за людей, яких вважають «гвинтиками» великого державного механізму, але без яких усі ми — маршали і командуючі фронтами та арміями, говорячи грубо, ні дідька не варті. Який-небудь «гвинтик» розладнався — і кінчено. Я піднімаю тост за людей простих, звичайних, скромних, за «гвинтики», які тримають у стані активності наш великий державний механізм в усіх галузях науки, господарства і військової справи. їх дуже багато, ім’я їм легіон, тому що це десятки мільйонів людей. Це — скромні люди. Ніхто про них нічого не пише, звання у них немає, чинів мало, але це — люди, які тримають нас, як основа тримає вершину»[201]. І у цьому нібито «гуманістичному» (і нібито «демократичному») міркуванні людина поціновується за свої «технологічно-інструментальні» функції: «гвинтик», «основа, що держить вершину»; «анонімність» («пересічність»): «ім’я йому легіон», «ніхто про них не пише» і т.д. — це ніби кантівський «категоричний імператив» навиворіт — людина лише засіб, але ніколи не мета.

Зрощення пролетарського месіанізму (інтернаціоналізму) з російським, яке почалося ще за життя Леніна, остаточно завершується в сталінській радянській імперії. Виступаючи на прийомі на честь командуючих військами Червоної Армії 24 травня 1945 року, Сталін сказав: «Я хотів би підняти тост за здоров’я нашого радянського народу і насамперед російського народу. Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу тому, що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівної сили радянського Союзу серед усіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу не тільки тому, що він — керівний народ але й тому, що у нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння»[202].

Не говорячи вже про шовіністичний дух цього виступу (росіяни — «керівний народ» СРСР), вчувається в ньому щось від російського менталітету XIX ст., від тих «владарів дум», що виховували перших російських марксистів. А чи ж не так «повчав» В. Бєлінський М. Гоголя, який «посмів» критично оцінити деякі риси російського народу, подивитися на них із позицій менталітету, відмінного від російського. У російського народу, заявив Бєлінський за 100 років до шовіністичного тосту Сталіна, «надто багато здорового глузду, ясності й позитивності розуму... і от у цьому, можливо, криється велич історичної його долі в майбутньому»[203]. Мабуть, недаремно Сталін був «Віссаріоновичем», він гідний духовний син «несамовитого Віссаріона».

Тоталітаризм у Німеччині 30-40-х років (нацизм)

В основі німецького варіанта тоталітаризму — нацизму — є той самий феномен маси, що й у більшовицькому тоталітаризмі. Тому, звертаючись до цієї основи, вождь — фюрер — німецького націонал-соціалізму А. Гітлер (1889—1945) у своїй програмній праці «Моя боротьба» починає з поняття «народності» (völkisch), «народної маси», «мільйонів», яким одна людина має чітко й переконливо викласти правильне світоглядне вчення. «Хай сам по собі світогляд буде правдивим та ідеальним. Та все ж його ще необхідно перекласти на мову практичної політики (згадаймо, як Сталін так само «перекладав» кожне положення діалектичного та історичного матеріалізму на мову практичного — політичного — житія. — І. Б.) ... тільки тоді остаточно утвердяться у своїй вірі мільйони. Тільки тоді перед ними постане не безформна ідея, а вічний непорушний принцип, тільки тоді створиться залізна скеля єдиної і непорушної віри, тільки тоді постане єдина воля мільйонів, яка здолає будь-які перепони»[204].

«Народове світоспоглядання головну роль визнає за расою. Народовість принципово вбачає у державі тільки засіб до мети, саму ж мету бачить у збереженні расових основ людства. Народовість, таким чином, ні в якому разі не вірить у рівність рас. Вона знає, що раси відмінні між собою, що раси поділяються на вищі й нижчі і що наше завдання на землі — помагати перемозі кращої, сильнішої раси, яка має підкорити собі гіршу й слабшу расу»[205]. У виступі на Нюрнберзькому партз’їзді (1933) Гітлер говорив, що єдиною передумовою правильності світогляду є ступінь чистоти раси: «Народ, чистий у расовому відношенні відповідно до своєї чистої сутності, інстинктивно посідає адекватні позиції в усіх суттєво важливих питаннях ... керуючись лише вродженим чуттям самозбереження»[206].

Подібно до того як радянські більшовики перетворюють соціально-економічну категорію класу, що розкриває лише економічно-виробничий аспект людського буття, на універсальний ключ до всіх людських проблем, тим самим міфологізуючи її, так і нацисти перетворюють антропологічно-біологічну категорію раси на універсальну міфологему. Міфологічний характер нацистського тлумачення цього головного ідеологічного поняття націонал-соціалізму полягає в тому, що так звана расова теорія, власне, не є ніякою теорією і «сприймається на інтуїтивно-інстинктивному рівні». В офіційних тезах, сформульованих Вищою політичною школою націонал-соціалістичної партії, відверто сказано: «Націонал-соціалізм не може бути доведений і не потребує жодної аргументації. Він обґрунтовує сам себе своєю діяльністю, яка забезпечує життя суспільства. Той, хто прагне прийти до націонал-соціалізму лише за допомогою учнівських (теоретичних) доведень, той не відчуває непізнаваного духовного сенсу істинної, тобто націонал-соціалістської політики»[207].

Міфологічність расової ідеї пов’язується з її апелюванням до масової свідомості німців: вона покликана згуртувати всю націю, весь народ навколо цієї ідеї. В одному зі своїх виступів у Гамбурзькому національному клубі перед місцевими промисловцями Гітлер так сказав про масову ідеологію: «необхідно передусім покінчити з думкою, нібито юрбу можна задовольнити за допомогою світоглядних побудов. Пізнання — це нестійка платформа для мас. Стабільне почуття — ненависть. Його значно важче похитнути, ніж оцінку, що ґрунтується на науковому пізнанні. Широкі маси пройняті жіночим началом: їм зрозуміле лише категоричне «так» або «ні»...»[208]. Подібним чином міркував і лідер італійського фашизму Б. Муссоліні: «Юрба не повинна прагнути знання, вона повинна підкорятися і набувати відповідної форми»[209].

Нацистський «расизм» був, проте, міфом у буквальному розумінні цього слова: адже він спирався на «вчення» німецького інженера Г. Горбігера (1860—1931), автора книги «Льодовикова космогонія» (1912), у якій він пропагував «теорію космічного льоду» — «Вельтайслер» (Welteisler), скорочено «Вель». За Горбігером, «на нескінченних просторах розгортається одвічна боротьба льоду з вогнем, сил тяжіння і відштовхування. Закон планет — боротьба протилежностей і зміна напруг, одвічна битва на небесах управляє Землею, життям на ній і визначає історію і долю людей». Для Горбігера «немає постійного розвитку. Визнаються тільки серії злетів і падінь. Нашому часові передували люди-боги, люди-гіганти, казкові за розмахом і потужністю цивілізації, і так тривало сотні тисяч, якщо не мільйони, років. Колись люди, пройшовши крізь колосальні катастрофи і глибокі мутації, зробляться такими ж могутніми, як їхні далекі предки. Все в космосі підпорядковано циклічному рухові. Закони неба такі ж як і земні закони, всесвіт є живим організмом, де все відображається у всьому. Доля людей пов’язана з долею зірок, те, що відбувається там, відображається тут і навпаки»[210].

У своїх «застільних розмовах» Гітлер визнавав, що схильний вірити вченню Горбігера про космічний лід, навіть збирався поставити йому пам’ятник. У бесідах з головою Данцігського сенату Г. Раушнінгом Гітлер розкриває зв’язок горбігерівського міфа з нацистським расовим принципом: ми стоїмо перед новим циклом, у якому «відбудуться глибокі мутації, повернуться гігант-маг і людина-бог, здійсниться перегляд творіння. Зараз на землі співіснують раси, породи, що з’явились у різні фази її життя. Деякі раси позначені тавром виродження, інші несуть у собі зерня майбутнього. Людство не є єдиним, люди створені у різний час різними мутаціями. Є істинна раса, покликана пізнати наступний цикл. Люди цієї раси мають психічні органи, покликані підтримувати рівновагу космічних сил... Інші люди — нижчих рас — лише зовні схожі на людину. Цигани, негри, євреї — не люди у точному розумінні слова, вони результат жалюгідного заїкання життєвої сили, вони знаходяться від нас далі, ніж тварини»[211].

Гітлер рішуче заперечує ідеї гуманізму та пацифізму, оскільки вони, мовляв, захищаючи нижчі раси (урівнюючи їх з вищими), сприяють загибелі вищих рас, що стається від «змішання крові». Ідеї гуманізму й пацифізму можуть полишити свою «шкідливість» лише в разі завоювання всього світу вищою расою (згадаймо підозрілість радянських більшовиків до самого терміна «гуманізм», як до «буржуазного» за своїм змістом — і це незважаючи на те, що Маркс широко користувався ним). Адже, наголошує Гітлер, уся людська культура є продуктом «тільки однієї раси»[212]. І цією расою є арійська: «саме арійці започаткували людство. Арієць є Прометеєм людства. Його світла голова була обдарована божою іскрою генія, йому було дано запалити перші вогники людського розуму, йому першому пощастило кинути яскравий промінь світла в темну ніч загадок природи і показати людині дорогу до культури, навчивши її таїні панування над рештою живих істот на цій землі. Спробуйте відсунути роль арійської раси на майбутнє, і можливо вже за кілька тисячоліть земля знов буде занурена в морок, людська культура загине і світ спорожніє»[213]. Але й нижчі раси по-своєму причетні до людської культури: «Зовсім не випадковою є та обставина, що перші культури виникли там, де арійці зустрілися з нижчими народами і підкорили їх своїй волі. Ці нижчі народи стали першим технічним інструментом, яким скористалися арійці у боротьбі за нову культуру»[214].

Хто ж належить до вищої, арійської, раси? «Вивчення римської історії... було й назавжди лишиться найважливішою справою... Давні греки й давні германці працювали над однією справою»[215], греки «теж були германцями», «коли у нас питають про наших предків, ми завжди повинні вказувати на греків»[216]. Отже, давні греки й римляни були тими вищими расами, які, користуючись представниками нижчих рас як «інструментом», творили культуру. Але «з досвіду історії ми бачимо... що будь-яке змішування крові арійців з нижчими народами неминуче приводило до втрати арійцями своєї ролі носіїв культури»[217]. Тому на сьогодні тільки в Німеччині збереглися групи людей арійської раси з «чистою кров’ю», в яких «ми й бачимо головний свій скарб, головну свою надію»[218].