Розділ «2.3. Фонетичні процеси»

Якщо фонетичні процеси в усному народному мовленні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоровлє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щьо, бурак, робиф, ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані орфоепічними нормами.

Орфоепія (від гр. orthos "правильний", epos "мовлення, розповідь") - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (сукупність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм.

Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає індивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наявних варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийнятим традиціям і тенденціям розвитку мови.

Так, за правилами української орфоепії не можна оглушувати дзвінкі приголосні в кінці слів ([сад], [д'ід]), не можна також оглушувати дзвінкі приголосні перед глухими ([рибка], [книжка]). За правилами російської орфоепії в усіх словах, за винятком господи, бухгалтер, ага, гоп, потрібно вимовляти проривний задньоязиковий [г], в кінці слів оглушувати дзвінкі приголосні ([сат], [д'зт]), приголосні перед [е] вимовляти м'яко, крім деяких запозичених слів типу отель, пастельный тощо, закінчення родового відмінка прикметників, порядкових числівників і присвійних займенників -его, -ого вимовляти -еео, -ово. Орфоепічні правила німецької мови вимагають на місці буквосполучення ng у словах типу singen "співати", springen "стрибати" вимовляти носовий [п].

Крім норм вимови окремих звуків, звукосполучень, словоформ, орфоепія встановлює правильне наголошування слів.

Оскільки мова постійно розвивається, то й орфоепічні норми змінюються, через що на кожному синхронному зрізі мови існують старі й нові орфоепічні варіанти: байдуже і байдуже, простий і простий, алфавіт і алфавіт, помилка і помилка, зіставний і зіставний; рос. [жыра] і [жлра], [бл#с] і [блДОс'] тощо.

Розрізняють два стилі орфоепії - повний і неповний. Повний стиль характеризується чіткою вимовою (прикладом може служити мовлення дикторів). Неповний - нечіткою, недбалою вимовою (розмовне побутове мовлення).

Відхилення від літературної (нормативної) вимови спричинене місцевим діалектом (зорйа, бурак, суль "сіль", пишу тощо), впливом контактуючої мови, що особливо виявляється в умовах двомовності ([н'ішка], [рйпка], [ходйф], [харашо], [ч*аі] та ін.); рідною мовою у випадках спілкування іноземною мовою (наприклад, вимова англійського слова demonstration, як [.damons'treijen] чи [,dimAns'treiJen], замість [.deman'streijn].

Орфоепічні норми - важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Прагнення до правильності мовлення, вимогливе ставлення до культури вимови, відчуття мовної норми призводять до того, що неправильна вимова ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурному середовищі.

Для того щоб передати на письмі правильну вимову і зафіксувати реальне звучання мовлення індивіда, використовують фонетичну транскрипцію.

Транскрипція (від лат. transcriptio "переписування") - спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови.

Необхідність транскрипції зумовлена тим, що звичайні букви не завжди передають реальне звучання: одні й ті самі звуки передаються різними буквами і, навпаки, за одними й тими самими буквами можуть стояти різні звуки (nop.: я [ja], ляля [л'ал'а], сміється [с'м'Цец/а]; англ. cake [keik], / [ai], ту [mai], that [oaet], нім. statt [/tat], schwer [Jver]). Більшість помилок на письмі, в тому числі в диктантах, якраз і пояснюється тим, що мовці передають реальне звучання, яке не завжди відповідає правилам правопису. Транскрипція - це запис без урахування графіки і правопису.

Основні принципи транскрипції - обов'язкова однозначна відповідність знака і звука: 1) кожен звук повинен мати окремий знак; 2) знаки повинні бути однозначними, тобто позначати тільки даний звук; 3) кожен звук повинен мати тільки одне позначення.

Фонетичну транскрипцію використовують, щоб навчитися чути рідну мову і показати норми літературної вимови; при навчанні іноземної мови, особливо в тих випадках, коли написання не збігається з вимовою, як, наприклад, в англійській мові; для запису слів тих мов, у яких графіка зовсім не передає звучання (ієрогліфічне письмо); для запису безписемної мови і діалектного мовлення.

Для точного транскрибування всіх фонетичних особливостей використовують систему діакритичних знаків (від гр. diakritikos - "розрізнювальний"): довготу звука позначають горизонтальною рискою над буквою або двокрапкою після букви (н, а: ); м'якість - знаком ' (л'), паузу - косою рискою (/); велику паузу в кінці речення- двома косими рисками (//); словесний наголос - малою косою рискою перед наголошеним складом (['wmdou]) або над наголошеним голосним ([в'ікнб]); слабкий (побічний) наголос - малою косою рискою під рядком ([,seli'breij(3)n]) або над буквою в нахилі зліва направо ([вуз'ков'їдомчиі]); нескладотворчий характер голосних - дугою або крапкою під буквою ([краї ]), ([м'іі]); середній звук між [е] і [и] - [є"] ([мекне]), для передачі [й] в українській та російській транскрипціях використовують латинську букву j ([ja]). Якщо дві букви позначають один звук, то над цими буквами ставиться знак ([джм'іл']). Великі букви в транскрипції не використовують. Слід зазначити, що річ не в тому, що в транскрипції інші знаки, ніж у написанні слів, а в тому, що тут абсолютно інший принцип їх використання.

Нині широко використовують транскрипцію, в тому числі й для української мови, на основі латинського алфавіту Міжнародної фонетичної асоціації - Міжнародного фонетичного алфавіту (МФА). В Україні для передачі звучання як літературного, так і діалектного мовлення використовують переважно український алфавіт.

Наводимо зразки фонетичної транскрипції українського, російського та англійського текстів:

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

(В. Симоненко)

[нарбд м'іі Je/ народ м'Ц завжди б£цеи/ н'іхтб неи пеиреикреслит' м'іі нарбд//]