Розділ «Живіт»

Дуглас Дулетто був худорлявим чоловіком середнього віку в окулярах у роговій оправі і в білій накрохмаленій сорочці. Його волосся із сивиною було пригладженим і розділеним по центру. Він чинно сидів на каталці у відділенні невідкладної допомоги, ніби терпляче чекаючи на другу частину концерту камерної музики. На ньому була тонка лікарняна сорочка, а свої вельветові штани він охайно склав і поклав на каталку. Я зняв його папку зі стіни і подивився на аркуш. На ньому було написано: «Чужорідне тіло в прямій кишці».

– Мені страшенно незручно тут перебувати, – сказав він і раптом зашарівся, – але я не можу її дістати.

– «Її» – це що?

– Пляшку, – відповів він. – Я цілий вечір намагався її дістати.

– Яку пляшку?

Він зашарився ще більше, немов сенатор, який потрапив під приціли фотокамер у стриптиз-клубі.

– З-під кетчупу.

Я попросив його лягти на лівий бік і притиснути ноги до грудей – «Я залишив свою гідність за дверима» – і вставив палець у гумовій рукавичці в пряму кишку.

– Напружтесь, – сказав я, – стисніть м’язи так, наче ви намагаєтесь спорожнити кишківник.

Там, куди я ледве міг дотягнутись кінчиком пальця, я знайшов край предмета з товстого скла – настільки глибоко, що мій палець не діставав до його боків. Я вставив пластикову трубку – проктоскоп – і посвітив всередину. Біля пластикових країв інструменту я побачив здорові рожеві стінки прямої кишки з жовтими вкрапленнями фекалій. У центрі, на краю поля зору, виблискувало скло.

– Боюся, її буде важко дістати, – сказав я, – вона досить глибоко.

Він нахилився вперед і затулив обличчя руками; його плечі здригались. У санвузлі, куди виливали фекалії і сечу, я знайшов переносний туалет, а в хірургічному відділенні – бальзам, яким лікують тріщини в анальному отворі. Бальзам розслабляє сфінктер, завдяки чому тріщини загоюються, але я припустив, що він допоможе пляшці вийти з кишківника. Я змастив анальний отвір бальзамом і попросив містера Дулетто сісти на унітаз.

Після того як він кілька разів натужився, я перевів його на кушетку, а потім знову спробував дістати пляшку. Цього разу мені здалося, що я вхопився за неї, але в останній момент вона вислизнула й опинилась ще далі в животі. Я пошепки вилаявся, але містер Дулетто мене почув.

– Що сталось? – занепокоєно запитав він.

– Нічого, – відповів я, – але нам доведеться зробити рентген.

У той час рентгенівські знімки робили на великих ацетатних плівках. Після того як містер Дулетто повернувся в кабінку, я відніс плівку в кабінет і вставив у негатоскоп. Зібралось чимало охочих подивитись на неї.

На передньому плані були кістки тазу, схожі на дві сторони долини; над ними нависали невиразні газоподібні хмарки кишківника – точнісінько як небо на картинах Тернера. По центру вимальовувався якийсь недоречний об’єкт – хмарочос посеред пасторальної сцени. Це були виразні, впізнавані контури брендової пляшки з-під кетчупу. Вона займала частину прямої кишки і сигмоподібної кишки, а її плечики і металева кришка, мов наконечник стріли, були націлені всередину.

– Мені шкода, – сказав я, повернувшись у кабінку, – але доведеться перевести вас у хірургічне відділення. Я нізащо не зможу дістати її самостійно.

Згідно із психологією естетики, цінність мистецтва полягає не лише в сприйнятті краси, а й у здатності викликати різноманітні емоції: сум’яття, здивування, огиду і навіть сором.[90] Рентгенівський знімок, без сумніву, мав естетичну цінність – на ньому зернистим контурам кісток і кишківника протиставлялась вивірена елегантність скла і металу. У цьому контрасті між пляшкою з мас-маркету та органічною формою таза містера Дулетто було щось від поп-арту. «Цей рентгенівський знімок – витвір мистецтва», – подумав я; його можна виставляти в галереї або вночі проектувати на будівлю лікарні. На якусь мить я уявив його в Музеї сучасного мистецтва або в Тейт Модерн, схованим під склом і відгородженим мотузками.

Я продиктував листа хірургам, і носій прийшов відвезти містера Дулетто до них.