Рожевим кольором позначали гематологію: у ній було перераховано концентрацію, зрілість та рівень гемоглобіну в клітинах крові кожного пацієнта. Жовтий призначався для мікробіології: у ній було вказано всі віруси та бактерії, які вдалось ізолювати в лабораторії. Зеленим позначали біохімію: у ній було перераховано елементи, що вказують на роботу печінки, щитоподібної залози й нирок, а також рівень солі в організмі. Кожен з цих результатів було перераховано в сітці у вертикальному стовпці поряд із попередніми результатами, щоб можна було побачити тенденцію за кілька днів.
Функціональну пробу печінки, або ФПП, нерідко було найважче інтерпретувати; до того ж її назва неточна, адже вона містить мало інформації про роботу печінки. Натомість вона визначає кількість елементів, які зазвичай містяться в тканинах печінки, але потрапляють у кров залежно від того, наскільки подразнений або запалений цей орган. Правильніше було б називати її «перевіркою печінки на запалення». Рівень одного з цих елементів, гамма-глутамилтрансферази (ГГТ), збільшується, зокрема, коли вживання алкоголю або камені в жовчному міхурі спричиняють запалення в печінці. Рівень іншого елементу, аланінамінотрансферази (АЛТ), зазвичай підвищується тоді, коли гепатит, ліки або імунна система уражають тканини печінки. Печінка – це загадковий орган. Вона необхідна для життя, багатогранна, а її тканини мають унікальну здатність відновлюватись. Вона очищує кров від токсинів і виводить небажані речовини в жовч. Однією з її численних функцій є утворення протеїнів, потрібних організмові; її можна перевірити завдяки рівню альбуміну в крові. Альбумін вказує на те, наскільки добре печінка виробляє протеїни, а також на те, чи достатньо поживних речовин отримує особа. Якщо вона недоїдає, або її печінка не виконує свої функції, рівень альбуміну знижується.
Нів Вайтхауз було близько тридцяти; це була маленька, тендітна жінка з волоссям чорнильного кольору й гострими неслухняними вухами. Я дізнався про її життя й хворобу від одного з її колег. Вона виросла в Единбурзі і була єдиною дитиною в сім’ї. Її батько помер, коли їй було сім років. Коли Нів виповнилося чотирнадцять, її мати знову вийшла заміж, а дівчина втекла з дому – після цього вона втратила будь-який зв’язок зі своїми рідними. Нів завжди любила бути на свіжому повітрі і, проживши кілька років у Лондоні, повернулась у Шотландію. Вона влаштувалася на роботу молодшим садівником у вишуканому будинку та із задоволенням пропрацювала там кілька років, рідко покидаючи територію маєтку.
Одного дня, копаючи землю між кущами троянд, вона поранила руку об шип. Рана почала кровоточити, але Нів не надала цьому значення. Наступного ранку їй було зле – паморочилося в голові, було важко тримати рівновагу, у неї була висока температура й боліли м’язи. Вона була змушена покинути роботу раніше й пішла хиткою ходою до свого котеджу. Нів припустила, що в неї грип. Коли наступного дня прийшов старший садівник із завданням на день, вона ледве дійшла до дверей. «Залишайся у ліжку», – сказав він їй. Згодом він подивився у вікно і побачив, що вона впала на диван. Коли він постукав по віконній рамі, Нів не відповідала, тому він виламав двері й викликав «швидку».
Я побачив її в реанімаційному відділенні паралізованою і під’єднаною до вентилятора; в її ніс, рот, шию, зап’ястя, передпліччя і сечовий міхур було введено пластикові трубки. Її очі були заклеєні скотчем, щоб захистити рогівки, а до грудей були під’єднані дроти, які фіксували серцебиття. Крізь мочку вуха світив червоним пластиковий кліпс – він забезпечував безперервне зчитування рівня кисню в крові. Її оточував паркан крапельниць, які постачали їй коктейль з антибіотиків, замінника плазми, крові й препаратів для зміцнення серця. Волосся Нів було розкидане на подушці, утворюючи чорний ореол. Коли в її тіло намагалися ввести голки, темно-червоні плями крові потекли по її шиї та потрапили на лікарняну постіль.
Бактерія, яка називається стафілокок, потрапила з шипа у її кровообіг і почала розмножуватись. Токсини, спричинені бактерією, унеможливлювали звичний гармонійний контроль над функціями організму. Невдовзі після того, як Нів знепритомніла, її кров перестала регулювати зсідання: на шкірі тулуба і кінцівок з’явились багряні плями в місцях кровотечі, а в інших ділянках кров почала зсідатись, залишаючи тканини без кисню. Невеликі кластери бактерій потрапляли в кінчики пальців на руках і ногах і спричиняли на них темні плями, схожі на ті, що з’являються на хворому листі. Зазвичай кров’яний тиск підтримують щільні клапани, розташовані на внутрішній оболонці артерій і вен, але їх руйнували хімічні елементи, утворені внаслідок конфлікту між бактеріями та імунною системою. Унаслідок цього капіляри почали протікати: її струнка фігура наповнилась рідинами тканин, наче берег річки під час паводку.
Спочатку інфекція розмножувалася лише в кровотоці, але згодом через певний дисбаланс вона поширилася на інші органи. Білки – посередники імунної системи почали сплутувати цілі, і клітини печінки потрапили під перехресний вогонь. Я стежив за збільшенням цієї побічної шкоди на зелених аркушах з біохімічним аналізом. Рівень альбуміну почав знижуватися; під час розпаду клітин крові їхній гемоглобін метаболізувався, утворюючи білірубін. Її уражена печінка не могла розчинити білірубін у жовчі або вивести його в жовчний міхур, як зазвичай, тому його концентрація в крові почала підвищуватися. Унаслідок білірубіну її шкіра стала жорсткішою й пожовкла, так наче її тіло бальзамувалося зсередини. Рівні ГГТ і АЛТ почали підвищуватися – спочатку вони вдвічі перевищили норму, потім вчетверо й так далі.
Двічі на день під час обходу я зустрічався зі старшим медперсоналом для того, щоб подивитися на показники й спробувати передбачити шляхи до одужання або знайти якісь обнадійливі тенденції. Коли вона лежала в ліжку, здавалося, що її активність тимчасово призупинено, але насправді вона з дня у день наближалася до смерті.
До того як стало відомо, що серце – це помпа, вважалось, що кров утворюється в печінці й тече звідти до серця під натиском сили, яка виникає в процесі її генерування. У серці вона змішувалась із життєвою силою з легень, а потім потрапляла в тканини, які живляться нею. Як джерело крові, а отже, життя, печінка була втіленням сили й загадки – вважалося, що її вивчення здатне бодай трохи відсунути завісу майбутнього. Це об’ємний, щільний орган, найбільший у черевній порожнині, тісно пов’язаний зі шлуночками серця і з кишківником, тож не дивно, що саме в печінці шукали ключ до таємниць життя. Шекспір був переконаний, що кількість крові в печінці свідчить про життєву енергію людини: «Якби ви розрізали його і знайшли стільки крові в печінці, щоб в ній застрягла блоха, я б погодився з’їсти всю решту».[83]
Ще в Стародавній Вавилонії вивчали печінки тварин, принесених у жертву, намагаючись передбачити майбутнє. Цей метод ворожіння детально описано в Біблії: у Книзі Єзекіїля розповідається про те, як король планує свій наступний крок з його допомогою. Жрець, який гадав на печінці, називався гаруспексом: «Бо цар вавилонський став на роздоріжжі, на початку двох доріг.[84] Щоб ворожити чарами, трясе він стрілами, питає домашніх божків, розглядає печінку».[85]
Інший близькосхідний міф про Прометея, схоже, відобразив той факт, що печінка – єдиний орган, який здатен відновлюватися. За те, що Прометей украв вогонь у богів, його прив’язали ланцюгами до скелі; щодня орел клював його печінку, нападаючи таким чином на джерело його життя. Щодня вона відновлювалась, і його муки тривали.
Практика ворожіння на печінці була поширена не лише в середземноморській і близькосхідній культурах: давньоримський історик Тацит у своїх «Анналах» пише, що північні європейці після принесення людей у жертву іноді розглядали пульсівні нутрощі, щоб передбачити майбутнє. Не відмовлялися вони й від того, щоб з’їсти їх. Навіть у наш час вислів «Я б хотів з’їсти твою печінку» передає ніжні почуття на території від східного кордону Ірану і аж до угорських рівнин. Незважаючи на відголоски канібалізму в мовленнєвих зворотах в Ірані та в Угорщині, у Північній Європі традиція, описана Тацитом, майже не відображена в мові. Однак вона не зникла безслідно: у народних казках, зібраних Якобом і Вільгельмом Гріммами, збереглися згадки про поїдання печінки й ворожіння на нутрощах.
У казці про Білосніжку, першу версію якої брати Грімм опублікували 1812 року,[86] надприродні знання передають не нутрощі, а магічне дзеркало – це нагадує спілкування стривоженого вавилонського царя із «зображеннями». У початковій версії краса Білосніжки перевершує красу її матері, Королеви, коли їй виповнюється сім років. «Щоразу, коли вона дивилася на Білосніжку, – ідеться в казці, – серце в грудях починало важко битися, настільки вона ненавиділа дівчинку». Вона наказує мисливцеві вивести Білосніжку із замку, вбити її і принести нутрощі – легені й печінку – на підтвердження убивства.
Дивно, що для цього було обрано печінку й легені, а не голову дівчини або її серце чи навіть усе тіло. Я запитав у Маріни Варнер, знаної дослідниці міфів і казок, чому, на її думку, в оригінальній версії казки про Білосніжку було обрано нутрощі, зокрема печінку. «Нутрощі дають знаки, – відповіла вона, – і, можливо, близькість до язичницьких гаруспексів підкреслює відьмацькі риси лихої королеви». Мисливець, звичайно ж, не зміг убити Білосніжку, тому він приніс Королеві свинячі нутрощі. Згідно з оригінальною казкою братів Грімм, вона оглянула їх, залишилася задоволеною і з’їла їх «приготовленими і посоленими». Якби Королева була краще обізнана в порівняльній анатомії або принаймні в м’ясництві, вона б знала, що її обманули: свиняча печінка більш грудкувата, порівняно з нею частки людської печінки досить гладкі.
Коли лиха Королева дізнається, що Білосніжка жива (і живе із сімома гномами), вона вдягає на себе лахміття старої карги й приносить їй три отруйних подарунки. Останній подарунок – яблуко, яке спокусило Єву: у Книзі Буття (і на кришці комп’ютера) воно символізує знання. Білосніжка з’їдає яблуко й впадає в кому – це дуже схоже на отруєння крові.
Цього разу гномам не вдається повернути її до життя, хоча «вигляд в неї був такий, наче вона ще жива, і на щоках грав рум’янець». Вони поклали її в скляну труну, щоб мати можливість і далі милуватися нею, а також тому, що їм було шкода хоронити таку красиву й зовні живу дівчину.
Білосніжка – одна з багатьох «приспаних красунь»: вродливих молодих жінок, які засинають, мов неживі, в європейських казках і міфах. Уперше приспану красуню згадано у французькій казці XIV століття Персефорест. Як і у випадку з Білосніжкою, оригінальна розповідь про першу приспану красуню значно похмуріша й моторошніша, ніж та, яка нам відома. У ній дівчина, яка перебуває в комі, після зґвалтування народжує дітей, так і не опритомнівши. У неаполітанській версії XVIII століття приспана красуня народжує близнюків, Сонце і Місяць, один із яких пробуджує її, висмоктавши отруйну нитку із пальця.
У казці про Білосніжку дівчина опритомнює не після традиційного поцілунку принца, а після того, як із горла виходить отруйне яблуко. Її отруєння та кома нагадують підліткову трансформацію; вона виходить зі своєї скляної труни, наче лялечка, яка перетворилася на метелика, стає дорослою жінкою й відразу ж погоджується вийти заміж за принца.
Існує дивне тривале захоплення розповідями про пасивних красивих дівчат у комі. Ці казки сповнені символізму стосовно формування сексуальності, але, схоже, зміст, який вкладають у дівочий сон, з часом змінюється. Їх постійно переповідають новому поколінню і оновлюють у фільмах і мультфільмах. Маріна Варнер написала статтю про те, як у диснеївських переказах цих історій більше немає «милих, слухняних дівчаток: у сімейних фільмах героїні стали балакучими, спортивними й впертими; вони кидають виклик усім, особливо своїм майбутнім коханим, і не виявляють жодних ознак закоханості. Незважаючи на їхню жвавість, зберігається прагнення того, щоб вони втратили свідомість і опритомніли іншими».[87] 2014 року «Дисней» зняв фільм про Приспану Красуню під назвою «Чаклунка» – це готичне, похмуре фентезі, у якому дівчина-підліток впадає в кому, вколовши палець. Її повертає до життя не кохання нареченого, а материнська любов – темна чаклунка, яка наклала закляття, розкаюється й цілує дівчину.
Нещодавно я передивлявся диснеївську версію казки про Білосніжку «Білосніжка і сім гномів». Сцена, у якій дівчину кладуть у скляну труну, нагадала мені ізолятор реанімації.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят» автора Френсіс Гевін на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Живіт“ на сторінці 4. Приємного читання.