Розділ «Грудна клітка»

Зцілитись означає не врятуватися від смертності, а повернутися до неї: нас відпускають на волю, туди, де є можливості для старіння й зміни.

Кетлін Джеймі, Frissure

Ця жахлива хвороба, рак грудей, уражає молодих і старих; вона настільки поширена, що в будь-який час більшість сімейних лікарів знають кілька жінок, які на неї хворіють. Під час видалення пухлини молочна залоза часто втрачає свою форму, і в багатих країнах пацієнткам рекомендують боротись із наслідками шрамів, які начебто їх спотворюють, за допомогою пластичних хірургів. Як і обличчя, груди нерозривно пов’язані з уявленнями про красу та молодість: вони є відображенням наших страхів стосовно сексу, старіння й втрати репродуктивної функції. Від хірургів, що здійснюють операції на молочних залозах, очікують вищих косметичних стандартів, ніж від інших, – дизайнери виставляють груди напоказ у такий спосіб, який важко уявити для інших частин тіла.

Особливий статус грудей знаходить своє відображення в лікуванні раку цього органу: у місті, у якому я працюю, жінки з пухлинами в грудях потрапляють на прийом до лікаря швидше, ніж з іншими підозрами на рак, – протягом кількох днів. За час візиту їх оглядає спеціаліст, їм роблять рентген утворення або УЗД і, якщо необхідно, видаляють частину пухлини для подальшого дослідження під мікроскопом. Нерідко пацієнтці, у якої виявили рак, пояснюють можливості хірургічного втручання, хіміотерапії та радіотерапії ще до виходу з клініки.

Вважається, що хірурги-мамологи – одні з найпривітніших; вони з розумінням ставляться до страхів своїх пацієнтів, ретельно здійснюють лікування й подальший нагляд. Але наскільки б емоційно відкритими не були медики, вони працюють у медичних закладах. Слово «медичний» небезпідставно асоціюється з холодною, відстороненою ефективністю. Коли я заходжу до місцевої лікарні, то не відчуваю, що це місце зцілення й спокою. Його фасад зі скла й сталі, лабіринт побілених коридорів, елегантні кіоски на подвір’ї нагадують торговельний центр, аеропорт або виставкову залу. Це місце, призначене для ефективного обслуговування тисяч людей; надії і страхи окремо взятого індивіда губляться в натовпі.

Я вивчав хвороби грудей у лікарні «Вестерн Дженерал Хоспітал» в Единбурзі, яку було збудовано в 1860-х роках як церковний притулок для знедолених. Частина початкової будівлі збереглась в оточенні сучасніших прибудов. Коли я ще асистентом проходив її коридорами, то часто помічав перехід, коли стіни раптово звужувались або підлога піднімалась уверх на піврівня. Лікарню кілька разів розширювали у вікторіанську та едвардіанську епоху, коли церковний притулок перетворився на державну лікарню. Мамологічна клініка була частиною пізнішої споруди, зведеної в 1960-х роках, коли здавалося, що раціональне використання науки здатне забезпечити зцілення в промислових масштабах.

Оскільки мамологічна клініка отримувала хороше фінансування, у ній були килими й красиві обрамлені картини, а стіни були пофарбовані в пастельні кольори. Але вона, без сумніву, залишалася клінікою: у залі очікування стояли міцні, практичні крісла, а в багатьох кабінетах не було вікон. Я пам’ятаю, як моя колега вела мене суміжними кімнатами й відрекомендовувала мене стурбованим жінкам, яких направили сюди через пухлини в грудях.

Приблизно в однієї з десяти або в однієї з двадцяти жінок, які звертались у клініку, виявляли рак, в інших пухлини були доброякісними. У багатьох із них були фіброаденоми – вони виникають тоді, коли лобули молочної залози, які продукують молоко, заплутуються в складній мережі зв’язок і проток. Єдина шкода, яку вони спричиняють, – це стрес. У більшості інших жінок були «фіброзно-кістозні зміни» – цей стан настільки поширений, що він вважається нормою. Його ознакою є доброякісні кісти в грудях, наповнені рідиною, які часто з’являються і зникають протягом менструального циклу, наче фази місяця.

Зазвичай жінок, у яких діагностували фіброаденому, заспокоювали без подальших тестів – пухлини вирізняються своєю безболісністю, рухливістю й гладкою поверхнею; вони більш поширені серед молодих жінок. Фіброзно-кістозні зміни бувають більш болісними, і їх важче діагностувати, тому моя колега виконувала тонкоголкову аспіраційну пункцію: за допомогою ультрасканера в кожну кісту вводили голку й витягували з неї рідину жовтого кольору. Іноді вона знаходила твердішу пухлину, наче прикріплену до навколишніх тканин, – це була вже тривожна ознака. Тоді моя колега робила біопсію ширшою голкою або, якщо пухлина розташовувалася глибоко в залозі, призначала операцію з видалення пухлини молочної залози під загальним наркозом.

Також у клініці ми зустрічали жінок, які прийшли туди з повторним візитом, щоб лікарі оглянули їхні післяопераційні рани. Серед них були ті, кому видалили молочні залози разом із раковою пухлиною, ті, кому зробили реконструкцію, і кілька пацієнток, яким зменшили груди, тому що вони спричиняли велике навантаження на спину. Огляд пацієнток відбувався швидко – для цього було відведено кабінку, і одна з медсестер складала їхній одяг, щоб прискорити процес. Центральну увагу під час консультації приділяли ранам: наскільки добре вони заживали і яким був косметичний ефект. Я не пригадую, щоб у цих жінок запитували про емоційний бік змін, які відбулись в їхньому тілі.

З точки зору директора клініки одужання може бути схожим на деперсоніфікований, повторюваний процес, який потрібно систематизувати й максимально здешевити. Однієї осені я відвідав унікальну виставку, присвячену альтернативному погляду на одужання від раку молочної залози. Вона була результатом співпраці художника й поета, які вивчали шлях однієї жінки до зцілення після того, як вона покинула ці стіни зі скла й сталі.

Коли на п’ятдесятому році життя поетеса Кетлін Джеймі дізналася, що в неї рак молочної залози, їй не відразу зробили пластичну операцію; після видалення пухлини вона прокинулась із довгим шрамом у формі літери «У» навколо грудної стінки. Вона була шокована, коли подивилась униз і побачила, що стінка її грудини пласка, як у дитинстві, і серце б’ється під шкірою. Лежачи вдома після операції, вона почала думати про свій шрам і про трансформацію, яку він символізує. Навколо її грудної клітки з’явилась нова лінія, і Джеймі помітила, що «в поезії нова лінія відкриває нові лексичні можливості і допомагає тиші зазвучати. Що робить художник перед тим, як почати нову картину? Малює лінію. Тепер у мене була лінія, ще й яка!»

Вона почала з лінії на тілі, але невдовзі помітила в ній зв’язок з тим, що називають – добре це чи погано – «світом природи». Це була карта, річка, стебло троянди. Під час лікування Джеймі оглядало дуже багато лікарів, і їй стало цікаво, що буде, якщо шрам огляне художник. Вона запитала свою подругу, художницю Бріджит Коллінз, чи могла б вона підготувати серію картин і скульптур, пов’язаних зі шрамом. Щоб зробити свій внесок у проект, Джеймі почала писати короткі вірші в прозі. Вірші Джеймі і картини Коллінз створювали в тандемі, а не як ілюстрації або пояснення робіт іншого учасника – жінки разом працювали над тим, щоб створити окремі, але взаємопов’язані розповіді. «Таким чином одужання стало спільним переживанням, – написала згодом Коллінз, – свіжих і давніх ран; ран, які можна сприймати водночас як особисті і як універсальні, взявши за відправну точку світ природи».[55]

Виставка, яку організували ці дві жінки, походить із двох окремих традицій візуалізації тіла.[56] Перша з них розглядає анатомію з точки зору давніх хірургів-художників, таких як Чарлз Белл, і традиційних медичних ілюстраторів, що готували зображення хвороб і каліцтв з навчальною метою. Хоча ці картини були гарно виконані, часто вони були позбавлені контексту – життів та історій жінок, зображених на них.

Друга традиція давніша й походить із класичних поглядів на здоров’я; згідно з нею, тіло є відображенням космосу. Якщо тіло – це пейзаж, а хвороба – порушення великої гармонії, маленькими частинками якої ми є, значить, навколишній світ може підказати нам шлях до відновлення внутрішнього балансу.

Коли Джеймі бачить пухлину на мамограмі, вона не викликає жаху і не символізує загрозу; натомість це «досить красиве коло зі сріблястим сяйвом, схоже на повний місяць в біноклі». Коли вона відпочиває в саду, зграя птахів на горобині нагадує їй зображення цієї коагульованої тканини: птахи «формують ущільнення на гілках». «Іноді я майже чую солодку музику природи, – пише вона у своєму вірші, – її можна почути в просторі між листям горобини». Звуки на відстані від саду нагадують їй про «звук, із яким розв’язуються вузли, звук незлобливої байдужості світу». На картині, яка супроводжує цей вірш, її шрам зображено у вигляді гілки горобини: ряди гіпсу і шеллаку перекривають текст, а потім він знову з’являється, так ніби отримує разом з листям нове життя. У центрі іншого твору рядок із вірша Роберта Бернса «Та щастя – наче мак, що вмить, // Лиш доторкнешся, облетить».[57] Він надихнув Коллінз створити зображення, на якому шипшина наслідує контури шраму Джеймі й проступає на папері, вкритому плямами, ніби малюнок у середньовічному рукописі.

Однією із характерних ознак раку грудей є те, що він часто є спадковим і переходить від однієї жінки до іншої крізь покоління. Джеймі пригадує, як вона в дитинстві сиділа на колінах у бабусі, пригортаючись до її грудей. «Моя бабуся називала груди пазухою, а бюст – скринею», – пише Джеймі у вірші «Спадковість 2». «Ходи до бабуні, поспиш в мене на колінцях, – казала вона, – пригорнись до мене, курчатко». Скульптура Коллінз, яка супроводжує цей вірш, називається «Скринею». «Це місце, у якому зберігаються речі, – пише Коллінз, – це жіночі обійми, це сховище, це коробка для шиття, це спідниця – це те, що може захистити нас від світу».

В останньому спільному творі Джеймі й Коллінз зображено тисячі міських і берегових ластівок, які шукають собі їжу над річкою, перш ніж відлетіти у вирій. Вони «цілують річку на прощання» в той самий час, коли Джеймі завершує свою відпустку, «готуються, адже коротші дні підказують їм, що двері ось-ось зачиняться». Період одужання можна сприймати не лише як вимушений процес, а й як привід для вдячності. «У певному сенсі відновлення після операції було подарунком долі, – пояснює Джеймі у вступі до своєї роботи. – Нікому нічого не було потрібно від мене… я гуляла берегом річки і спала краще, ніж у попередні роки».

Назву проекту Frissure придумала Коллінз, об’єднавши два слова fissure[58] і frisson.[59] Шрам – це тріщина на шкірі, і, як пояснила Джеймі, «оголене тіло зі шрамом, без сумніву, викликає тремтіння». Точність, із якою Джеймі висловлює свої думки, та відсутність сентиментальності дали їй можливість перетворити процес одужання з його тривогами й болем на особливу подію.

Мені проводили екскурсію мамологічною клінікою і знайомили з напіводягненими жінками в лабіринтах кабінок, тому що мої вчителі вважали, що це правильний спосіб дізнатись про «зцілення». Завдяки проекту Frissure я як лікар виніс для себе урок: для зцілення потрібне не лише відновлення внутрішнього світу, а й взаємодія з довкіллям, яке дає нам можливість жити.