Розділ «Грудна клітка»

Я призначив йому висококалорійні напої й видав буклет дієтолога, у якому рекомендувалось їсти шоколад між прийомами їжі й вкривати всі страви товстим шаром сиру. Також я домовився про повторний рентген і звернувся до пульмонологів із проханням зробити томографію грудної клітки.

Другий рентгенівський знімок мені надіслали електронним листом наступного дня – радіолог вирішив, що це терміново, тож не наважився відправляти його поштою. В електронному листі було написано: «Було проведено порівняння з попереднім знімком. Виявлено певне розширення середостіння і деформацію правого головного бронха. Можлива лімфадемопатія біфуркаційного лімфовузла. Рекомендована томографія».

Біфуркація – це місце поділу трахеї на дві окремі трубки, що сполучають її з легенями. У цій точці розташований кіль, який латинською мовою називається carina (дослівно – кіль). Цю назву використовують для опису частин тіла, у яких сходяться дві похилі поверхні, наче дві половини корпуса корабля. У тілі є ще два кілі: один під тканиною склепіння мозку, де він сполучає частини обох півкуль, пов’язані з пам’яттю, а інший в нижній частині піхви, де уретра сполучається зі стінкою піхви.

Кіль – найчутливіший відрізок дихальних шляхів людини. Будь-який предмет, яким вдавилася людина, наприклад шматочок арахісу або непережованої їжі, передовсім потрапляє сюди. Він мусить бути чутливим, тому що все, що рухається в напрямку легень, потрібно негайно викашляти – інакше може виникнути інфекція або удушення. Набряк у цій ділянці спричиняє стійкий і неприємний кашель, оскільки тіло намагається позбутись подразника. Радіолог висловив припущення, що лімфовузли під цим кілем збільшились і стали важкими. Наче в човні з великим баластом, кіль втратив свою форму.

Томографія підтвердила збільшення лімфовузлів на кінці трахеї Білла, а також у тій ділянці, де дихальні шляхи, артерії та вени входять і виходять із легень. Ці лімфовузли вбирають рідину із легень; причиною їх збільшення могли бути ракові клітини. Однак були й інші варіанти: інфекції або порушення в роботі імунної системи. Щоб з’ясувати, із чим ми мали справу, потрібно було зробити біопсію.

Якщо відкрити рота і подмухати на руку, подих здаватиметься теплим і вогким. Якщо скласти губи трубочкою й подмухати ще раз, він буде холодним. В епоху Відродження вважалось, що зв’язок душі з тілом найміцніший на губах: зрештою, саме тут дихання життя входить у тіло і виходить із нього. Той факт, що повітря може нагріватись або охолоджуватись внаслідок зміни положення рота, вважався переконливим доказом його життєвої сили. Правда трохи прозаїчніша: витягуючи губи вперед, ми збільшуємо тиск на повітря; розширення цього повітря на виході витягує тепло з руки, у результаті чого вона відчуває холод.

Коли ви вдихаєте через ніс, повітря проходить через складки в носових кістках, які називаються носовими раковинами. Вони обертають повітря, наче лопаті турбіни, сповільнюють, зігрівають і зволожують його на шляху до заднього відділу носової порожнини, там, де передня частина хребта сполучається з черепом. Із цього відділу, який називається постназальним простором, повітря спрямовується вниз, за язиком, до хрящів гортані, між вестибулярними й голосовими складками. Анатомічний ландшафт, який перетворює дихання на голос, має складні назви: зерноподібний хрящ, ріжкоподібний хрящ і черпалоподібнний хрящ; клиноподібний горбок та черпало-надгортанна складка.

М’язи гортані змінюють напругу між цими елементами, формуючи висоту голосу, незалежно від того, чи ви співаєте арію, чи налякано кричите. Від голосових складок повітря проходить ще п’ять чи шість дюймів[51] до кіля трахеї, після чого повітря розходиться по правій і лівій легенях, як вода навколо корпуса корабля.

Права легеня більша за ліву, тому що її не стискає серце. Дихальний шлях, який веде до неї, вертикальніший – якщо вдихнути арахіс або ґудзик, він, імовірніше, потрапить у праву легеню. Від кореня легені, у який входять і виходять великі кровоносні судини, до мембран на периферії, схожих на листки, дихальні шляхи легень нагадують дерево – фахівці навіть використовують для їхнього опису термін «бронхіальне дерево». Їхню будову уважно вивчали не лише тому, що діти вдихають маленькі предмети, які потім потрібно дістати, а й щоб краще здійснювати операції. Для того щоб повністю видалити пухлину, потрібно вирізати уражені сегменти легені й гілку дихальних шляхів, яка їх живить.

Біопсія лімфовузла підтвердила те, чого я боявся: хоча спочатку на рентгенівському знімку не було помітно жодних відхилень, у Білла був рак легень. Розташування пухлини й той факт, що вона вже поширилась на інші тканини, унеможливлювали хірургічне лікування. У лікарів є дивний термін на позначення кількості ракових клітин в органі: вони називають її «пухлинним навантаженням». Зі збільшенням ваги легень Білла його тіло ставало легшим, а голос – тихішим. Спочатку він міг приходити до мене в кабінет на прийом, але через кілька місяців після біопсії я вже їздив до нього додому щодва тижні. Його стійкість залишалась незмінною. Під час наших зустрічей він зазвичай тримав у руці сигарету, і його ніздрі видували дим, наче два димоходи заводу. Він вирішив, що вже надто пізно кидати. Коли дим хмарками нависав над його головою, здавалось, що він надає форми і ваги його словам.

Щотижня його пухлина росла, і зі збільшенням ваги його легень змінювались звуки, які можна було прослухати в грудній клітці. Я чув, як повітря свистіло в кілю трахеї, і його голос звучав виразно в ущільнених легенях. Невдовзі він не міг пересуватись будинком без додаткового кисню. Цей кисень йому постачали маленькі трубки, які кріпились за вухами й проходили під носом. Оскільки кисень у будинку курця становить небезпеку, нарешті в нього з’явилася причина відмовитись від сигарет. Я запитав у Білла, чи важко було кинути курити. Усміхаючись однією з посмішок зі свого набору, він відповів:

– Зовсім легко. Слід було зробити це раніше.

Діагноз йому поставили восени, а навесні з вітальні винесли його м’яке крісло й встановили лікарняне ліжко.

– Фантастика, доку, – сказав усміхнений Білл і показав мені кнопки, які піднімали й опускали ліжко, завдяки чому він міг сісти рівно або лягти.

– Така річ майже варта того, щоб захворіти на рак, – Білл засміявся, але його дружина – ні.

Існують такі ландшафти, здебільшого вапнякові, у яких тунелі в землі можуть по-справжньому дихати: вони видихають повітря в денну спеку й вдихають його вночі, коли стає прохолодніше. Одного дня, коли я навідався до Білла, його дихання було саме таким: холодним, повільним і вогким, мов щойно із підземелля.

– Подивіться туди, – сказав він мені, показуючи на пагорб, на якому дерева вкривалися весняним листям. – Чи знаєте ви, що там, за деревами?

Я простежив поглядом за його пальцем.

– Ні, під таким кутом я не бачу.

– Крематорій, – промовив Білл.