Узагальнення міжнародних та вітчизняних особливостей визначення та управління регулятивним капіталом банку
Для вирішення питання достатності власних коштів банку для його нормального функціонування органи нагляду за банківською системою встановлюють нормативні вимоги до капіталу, зокрема – показник достатності капіталу, який віднесено до найважливіших нормативів оцінки надійності банківської діяльності.
Нормативні вимоги органів нагляду до обсягів і капіталу банку грунтуються на таких принципах:
1. Визначення складу основного капіталу (капіталу першого рівня) і додаткового (капіталу другого рівня);
2. Класифікація балансових активів за ступенем ризику;
3. Класифікація позабалансових активів за ступенем ризику;
4. Встановлення коефіцієнтів для визначення достатності капіталу.
До 1981 року у світовій практиці не було єдиного підходу щодо встановлення та дотримання певних показників достатності капіталу. Так, у США в грудні 1981 року кожен із регулюючих банківських органів уряду, причетних до банківської системи, встановив своє значення мінімального рівня коефіцієнта первинного капіталу. Ці коефіцієнти не погоджувалися різними регулюючими органами, щоправда кількісні значення одержаних показників виявилися близькими.
У 1983 році Федеральна резервна система (ФРС) та Управління Контролера грошового обсягу (УКГО) США застосували зональний підхід, встановивши мінімальні рівні коефіцієнтів для міжнародних, регіональних і місцевих банків. Коефіцієнти за кожною з категорій розраховувались по-різному. Оскільки конгрес США висловив занепокоєння з приводу незадоволеного стану забезпечення достатності капіталу, регулюючі органи об'єднали свої зусилля для вирішення цієї проблеми. Після того, як УКГО не вдалося на законодавчому рівні добитися прийняття рішення щодо до додаткового капіталу, конгрес СІЛА 1983 року вніс до закону про нагляд за міжнародними кредитами спеціальні положення, згідно з якими регулюючим органам було надано повноваження встановлювати нормативні вимоги до достатності капіталу, які застосовуються у світовій практиці й донині. Це було пов'язано з тим, що положення зазначеного закону мали передбачати можливість врегулювання проблем, пов'язаних із виникненням світових фінансових криз заборгованості, які на думку конгресу, виникають унаслідок "... нездатності регулюючих органів здійснювати ефективний контроль і не допускати застосування банками СІЛА неправильних методів ведення фінансової діяльності та кредитування".
Отже, після невдалої спроби юридично узаконити нормативи з капіталу конгрес СІЛА вирішив, що буде правильним надати регулюючим органам повноваження самостійно встановлювати їх. Співробітники трьох головних регулюючих відомств СІЛА приступили до створення єдиних нормативів і в 1986 році опублікували розроблений ними підхід до розв'язання проблеми ризикового капіталу. Проте банкіри були занепокоєні тим, що реалізація цього підходу поставить їх у невигідне конкурентне становище порівняно з іноземними банками, щодо яких ці нормативи не застосовувалися.
Тоді регулюючі органи об'єднали свої зусилля і створили спеціальний міжнародний комітет (відомий нині як Базельський), до складу якого ввійшли представники органів нагляду з дванадцяти країн світу: Бельгії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Нідерландів, Швеції, Швейцарії, Великобританії, США та Люксембургу.
У 1987 році Базельський комітет опублікував перший проект регулятивного документу, який по суті, був міжнародним. Пропозиція комітету була прийнята у березні 1988 року, а остаточну редакцію Базельського документа про капітал затверджено у липні 1988 – го. Спираючись на цей документ, органи регулювання банківської діяльності США розробили свої власні побажання щодо нормативів достатності капіталу з урахуванням ризику, а в міжнародну практику було запроваджено показник адекватності капіталу, відомий під назвою "коефіцієнт Кука".
Відповідно до Угоди про міжнародну уніфікацію розрахунку капіталу та його стандарти (Базель І) було розроблено однакові вимоги щодо визначення обсягів і структури капіталу (1-го та 2-го рівнів, а також співвідношення між ними), шкали зауваження балансових активів за ризиком, системи перерахунку та обліку позабалансових статей і стандарт мінімальних відношень капіталу 1-го та 2-го рівнів до активів, зважених на ризик.
Прийнятий 1988 року в Базелі документ допускав відмінності в національних методах бухгалтерського обліку та контролю, а також передбачав певну гнучкість у підходах до його реалізації, маючи на меті зміцнення міжнародної банківської системи шляхом запровадження мінімальних стандартів капіталу. Проте регулюючі органи прагнули не виходити за рамки і надавали перевагу стандартним підходам.
Базельська угода значною мірою грунтується на припущенні, що в практичній діяльності не можна покладатися на стихійну дію ринкових сил і чекати, коли вони самопливом забезпечать значення коефіцієнта достатності капіталу банку на оптимальному рівні, а тому обов'язково потрібне регулювання процесу формування банківського капіталу з боку державних органів. Регулятивний капітал повинен достатньою мірою покривати всі основні збитки банку на які він наражається у зв'язку зі своєю діяльністю, а також забезпечувати достатній рівень довіри до банківської системи з боку позичальників та громадськості.
Визначення необхідного обсягу регулятивного капіталу, наведене в угоді 1988 року і роз'яснене в прес-релізі від 27 жовтня 1997 року "Про інструменти, прийняті для включення в капітал 1-го рівня", залишається таким же, крім змін, передбачених параграфами 37-39 і 43. Згідно зі стандартизованим підходом до розрахунку кредитних ризиків загальні резерви, як зазначено в параграфах 381- 383, можуть бути включені до капіталу 2-го рівня, але в обсязі, що не перевищує 1,25% від зважених за ризиком активів.
У 1997 році Базельський комітет з банківського нагляду прийняв нову Угоду про достатність капіталу, відому як Базель II. Передбачається, що в переважній більшості країн він замінить собою попередню Угоду про достатність капіталу, опубліковану в 1988 році (з доповненнями 1996 року, що стосуються оцінки ринкових ризиків.)
Основні опори Базеля II. Нова угода про достатність капіталу включає три компоненти (опори): мінімальні вимоги до капіталу; наглядовий процес; розкриття інформації для підтримки ринкової дисципліни. Як і в Базель І, найважливішим елементом угоди залишаються мінімальні вимоги до капіталу. Проте в новому документі Базельський комітет наголошує на значущості і важливій ролі наглядового процесу. Його формалізація набуває особливого значення, оскільки Базель II замість стандартних методів і єдиної класифікації ризиків дає можливість найбільш "просунутим" банкам використовувати системи внутрішніх рейтингів як базу для розрахунку мінімальних вимог до обсягу капіталу та його адекватності.
Мінімальний розмір капіталу, який повинен підтримувати кожен банк, пов'язаний із величною ризиків, що приймаються ним, а тому обсяг, цього капіталу має бути своєрідним резервом для покриття можливих збитків за рахунок власних коштів (капіталу та резервів). При цьому слід зазначити, що очікувані збитки банки повинні покривати за рахунок коштів спеціально створених резервних фондів. Дотримання мінімальних вимог щодо достатності капіталу банків традиційно є найважливішою складовою пруденційного нагляду, а тому ця роль регулятивного капіталу залишилася незмінною і в Базелі II.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фінансова діяльність і корпоративна стратегія комерційних банків» автора Астапова Г.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Узагальнення міжнародних та вітчизняних особливостей визначення та управління регулятивним капіталом банку“ на сторінці 1. Приємного читання.
