Розділ «МЕДІАРЕФОРМИ: ПОДОЛАННЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ»

Нас найбільше цікавлять масовокомунікаційні аспекти Помаранчевої революції. По-перше, під час революційних подій кінця 2004 р. відбулася комунікативна інтеграція української нації: правих і лівих, Сходу і Заходу. Події розвивалися в річищі національно-визвольної традиції, оскільки цей процес не був завершений у 1991 р. Національне визволення усвідомлювалося у нерозривному зв'язку зі здобуттям громадянських свобод. Саме так трактував Помаранчеву революцію один із засновників польської "Солідарності" . Буяк, який провів десять днів у наметі на Хрещатику. Комунікативна роль Помаранчевої революції забезпечувалася використанням демократичних медій. Вони хоч і були в меншості, проте змогли подолати інформаційну блокаду. Насамперед тому, що користувалися довірою масової авдиторії.

На думку британського історика і публіциста Т. Еша, висловлену ним у Києво-Могилянській академії, великою мірою завдяки "5 каналу", також деяким іншим медіям, це була "телевізійна революція". Бачачи Майдан у Києві та регіонах, знаючи про реакцію світу, українці відчували себе учасниками революційних подій глобального значення. У спеціальній праці, присвяченій Помаранчевій революції, Т. Еш і Т. Снайдер також наголошують на спільній волі українців до демократичних перетворень, спрямованих на якісне зміцнення власної держави. Вони підкреслюють не лише її загальнодемократичний, а й національний характер. Обидва процеси розвивалися у тісному взаємозв'язку. Ці автори звертають увагу на те, що навіть для російськомовних учасників мовою Помаранчевої революції була лише українська.

По-друге, Помаранчева революція була революцією цінностей. Ідея справедливого державного устрою тісно переплелася з поняттям європейського вибору України, яка мислила себе сучасною європейською державою. Особливу цікавість викликають поодинокі відгуки з боку незалежно мислячих російських інтелектуалів, сповнені глибокої симпатії до українських подій. В. Панюшкін у матеріалі з промовистою назвою "Слава Україні!" писав, що відчуває заздрість від того, що довго не побачить нічого подібного у Москві, що в Києві люди моляться і виходять на Майдан не завдяки РИ-технологіям, а заради свободи, що тут бореться єдиний і вільний народ, що сам журналіст зараз допише статтю і вийде на Майдан, щоб перестати боятися. Майдан мав притягальну силу, туди виходили для пошуку відповідей на власні запитання. Т. Харченко пише про те, що на Майдан "підтягувалися" не лише українці, а й учасники з Грузії, Польщі, Білорусі, Росії, Німеччини та Нової Зеландії. Тут можна було зустріти американців і британців, також, несподівано для себе, - людей із найвіддаленіших країн.

По-третє, свобода слова і доступ до різноманітної інформації становили її зміст як власне комунікативної революції. С. Мамаєв пише про "Помаранчеву інформаційну революцію". Він вважає, що в Україні в ці дні відбулося народження громадянського інформаційного суспільства, а об'єктивна інформація відтепер має помаранчевий колір. Він нагадує, що інформаційне суспільство в ідеальному варіанті передбачає прозорість у діях влади, партнерство і взаємодопомогу у прийнятті рішень із суспільством та бізнесом, взаємний контроль. Практично за всіма цими законами існує Майдан, де йдуть активні процеси обміну інформацією без жодних обмежень, де лідери мають постійний контакт із суспільством, не лише обґрунтовуючи свої рішення, а й чуючи голос Майдану, де всі активно підтримують одне одного, де свобода в усіх її проявах - найвища цінність.

По-четверте, Помаранчева революція мала великий резонанс у світі, зокрема стала лідером пошукової системи Google. Для України це був важливий інформаційний прорив.

Згідно з даними "Action Ukraine Report", протягом чотирьох місяців виборчих перегонів в Україні тільки у провідних друкованих ЗМК світу було опубліковано понад 3500 статей, присвячених політичній ситуації в нашій країні; близько трьох тижнів події Майдану в Україні були в епіцентрі світових інформаційних агенцій; Україна дістала небачене безоплатне пабліситі, у центрі якого були "Майдан незалежності", "Помаранчева революція" як видатні новинарні події світу. На думку фахівців, у разі переведення вартості цих висвітлень в еквівалент замовних матеріалів їхня вартість сягала би близько 3 млрд. доларів. Феномен Помаранчевої революції став предметом для наслідування, вивчення і метафоризації. Зокрема відзначалося, що українці справді вірять у такі елементарні речі, як правда і справедливість, які в усьому світі давно перейшли в розряд політичної риторики для використання на виборах і саме так сприймаються широкою громадськістю.

По-п'яте, Помаранчева революція була мережною революцією, яка не керувалася з якогось певного центру, і її перемога була забезпечена фактичною позицією громадян. П. Родькін послуговується терміном "Помаранчева візуальна революція", називаючи її несподіваною конкретизацією постмодернізму, якщо його розуміти не як стиль чи процес, а як стан, що тлумачиться кожним індивідуально, а тому є нечітким, фрагментованим і таким, що не має чітких дефініцій. Такого роду динамічне самоусвідомлення було б неможливим без активної позиції журналістів та інтелектуалів, долучених до медій. На Медіа Клубі 9 грудня

2004 р. депутати Європейського парламенту А. Кускіс і Т. Бергман відзначили мужність і незалежну поведінку українських журналістів, що, безсумнівно, вплинуло на перебіг Помаранчевої революції.

Журналістська революція

Журналістська революція в Україні стала одним із багатьох і чи не найважливішим наслідком Помаранчевої революції. За "Телекритикою", вона відбулася 28 жовтня 2004 р. У цей день 41 журналіст 5 центральних телеканалів - "Інтеру", ІСТV, Нового, "Тонісу" та НТН - повстали, вголос заявивши про політичний тиск на їхні медії та про своє небажання більше виконувати "темники". Ще семеро журналістів з "1+1" на знак протесту проти цензури в той же день звільнилися з каналу. Однак, мабуть, не варто редукувати всю радикальну зміну ситуації в українських медіях до подій одного дня. До того ж Р. Павленко та І. Клименко відзначають певну умовність публіцистичного терміна "журналістська революція". Варто згадати деякі передумови цих подій.

"Телекритика" зазначає, що на телеканалах Києва і в УНІАНі восени 2002 р. визріла хвиля журналістських протестів проти політичного контролю над мас-медіями. Механізми цього контролю змінювалися й удосконалювалися. Від прямого закриття телеканалів ("Гравіс", 1994 р.) до дій Державної податкової адміністрації, від прямого зняття матеріалів з номера чи програми до численних судових позовів та вбивств журналістів. Також від прямої переважаючої присутності на телеканалах провладних кандидатів до технологій маніпуляцій у доборі програмної сітки, верстки, ракурсу на телеканалах і у пресі. В основі цього всього лежав поступовий, але неухильний вихід за рамки професійної журналістики та дотримання етичних стандартів професії.

Разом з тим в Україні так і не відбулося повної державної монополізації мовлення. Іноземні спостерігачі ще 1999 р. зауважили значну, як для посттоталітарної країни, поліфонічність медійного простору. Стверджувалося, що цей факт відкриває можливість широкого вибору для громадян та є доброю основою для подальшого прогресу. Реальна політична конкуренція привела до створення нових інформаційних каналів. Протягом 2003-2004 рр. створюються ТРК "Україна" та НТН (контролювалися, відповідно, Р. Ахметовим та радником тодішнього прем'єр-міністра В. Януковича Є. Прутником), "5 канал" (контролюється політиком та бізнесменом П. Порошенком). Державні медії втрачають свою роль у підтримці владної політики також через вкрай низькі рейтинги. На перший план виходять бізнес-проекти зі значно більшою авдиторією, також контрольовані владою.

Оцінюючи медійну ситуацію напередодні Помаранчевої революції, було б несправедливо вести мову лише про т.зв. центральні медії, оскільки в Україні постійно розвивалися приватні регіональні, у т. ч. друковані медії, яким завжди приділялося менше уваги з боку влади та експертів. Саме вони у багатьох випадках виявляли себе значно незалежнішими, ніж "центральні" ЗМК. Тобто в Україні поступово формувалися нові традиції професійно незалежної журналістики. Одним із принципових досягнень "Нашої України" у парламентській виборчій кампанії 2002 р. була перемога в боротьбі за прихильність регіональної преси. Сукупно вона має більший суспільний вплив, ніж всеукраїнські друковані медії.

Поступово зміцнювалася професійна солідарність у медійному середовищі. З жовтня 2002 р. близько 50 київських журналістів та медіафахівців, зібравшись у столичному Домі кіно на "круглий стіл" "Політична цензура в Україні", підписали "Маніфест українських журналістів з приводу політичної цензури". Розмістивши на своєму сайті цей Маніфест, "Телекритика" зібрала під ним протягом кількох тижнів близько 500 підписів з усієї України. Однак помилкою буде вважати журналістів якоюсь найбільш прогресивною частиною суспільства. Загалом ситуація в Україні до другої половини 2004 р. була вкрай невизначеною. Тому перемога демократичних процесів, у т. ч. журналістської революції, пояснюється не лише волею самих професіоналів. Можливо, значно більшою мірою вона завдячує переломові у свідомості всього народу, тобто перемозі Помаранчевої революції.

МАНІФЕСТ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ З ПРИВОДУ ПОЛІТИЧНОЇ ЦЕНЗУРИ

Ми, журналісти України, усвідомлюючи унікальне значення правдивого слова для розвитку і зміцнення нашої Батьківщини, усвідомлюючи особисту відповідальність журналіста за чесне інформування суспільства, даючи собі звіт, що страх завадить деяким нашим колегам підписатися під цим маніфестом, проголошуємо:

1) В Україні існує політична цензура, засобами якої е цензурування за вказівкою або згодою влади програм на телебаченні і радіо, статей у пресі, тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі ЗМІ, які намагаються об'єктивно висвітлювати суспільно-політичне життя країни.

2) Політична цензура є приниженням журналістів та народу України.

3) Політична цензура е протизаконною: здійснюючи політичну цензуру, влада намагається обмежити конституційне право громадян на свободу слова, зафіксоване в Конституції, законах України, міжнародних правових документах, ратифікованих Україною, а отже, чинних на її території. Варто наголосити, що право свободи слова є невід'ємним правом українських громадян. Таким чином, здійснюється грубе порушення одного з найважливіших засадничих принципів Конституції України. Те, що за наявності кричущих прикладів політичної цензури в Україні досі ніхто не був притягнутий за це до відповідальності, ми вважаємо глумлінням над законом і над правом українських громадян.

4) Ми, журналісти України, солідаризуємося з опором наших колег і вітаємо тенденцію, за якою в умовах посилення політичної цензури в Україні журналісти від протестів одинаків переходять до колективних солідарних дій.