Розділ «ГРОМАДСЬКЕ МОВЛЕННЯ»

Проект громадського мовлення в Україні належить до тих, які не були реалізовані після Помаранчевої революції. Дискусії на цю тему тривають, лунають політичні звинувачення, але причина одна - ті сили, які приходять до влади в сучасній Україні, а в разі зміни ситуації також їхні опоненти, не можуть відмовитися від погляду на медії як на певний ресурс для впливу на масову свідомість. Політики конкурують не просто за впливи, а за повний контроль над ЗМК. Однак політична боротьба не повинна заперечувати медіаторську роль та незалежність медій. Такі речі належать до царини політичної культури, їх важко регламентувати законодавчими нормами насамперед через загрозу фактичного недотримання.

Відразу зауважимо, що в контексті громадського мовлення не розглядається друкована преса, а тільки традиційні електронні медії - телебачення і радіо. Це пов'язано з тим, що частотний ресурс є обмеженим. Вважається, що він належить державі, яка виступає від імені всього народу. Вона може видавати ліцензії і встановлювати правила гри згідно з громадським інтересом і нормами чинного національного законодавства. Тобто так чи інакше, держава здійснює важливу регуляторну роль у громадському мовленні. З другого боку, всі засоби, необхідні для видання газет і журналів, можуть належати організації чи окремій людині, які мають матеріальні ресурси і готові витратити їх на певний видавничий проект. Якщо не порушується чинне законодавство, держава не має жодного стосунку до такого проекту.

Потрібно також дати раду деяким непорозумінням, які мають місце у вживанні термінів "громадське" і "суспільне" мовлення. І. Курус пояснює, що, оскільки в українській мові слова "громада" і "суспільство" мають різні значення, мається на увазі, що громада проводить свою діяльність на певній території. Тому громадські медії - радіо, телебачення, до певної міри і преса - це організації, створені конкретною громадою, на рівні самоврядування. Отже, суспільні ЗМК - це засіб масової комунікації загальнодержавного рівня. Саме так їх трактує Закон України "Про телебачення і радіомовлення". М. Княжицький вважає, що слід оперувати двома поняттями: комерційне і публічне, бо це відомі в Європі форми мовлення. Р. Павленко та І. Клименко пропонують громадськими називати ті медіа, які діють в інтересах суспільства в цілому за рахунок громадського фінансування і не виражають приватних або вузько-владних інтересів.

Насправді проблеми у визначеннях існують не лише в Україні. Г. Бецко наводить дослідження Т. Сіверстен, яка, розглянувши понад 20 різних визначень, нарахувала близько тридцяти різних ознак, які мають характеризувати громадське мовлення. Однак здебільшого вони не тільки різняться між собою, але й суперечать одне одному. Узагальнюючи, вона каже, що різні фахівці називають громадським мовленням три речі: всю національну систему, певні інституції мовлення або якусь низку програм. Під час визначення завдань громадського мовлення більшість усе ж сходиться на трьох головних завданнях: інформування, просвіта і зацікавлення авдиторії.

Т. Шевченко вважає, що в цій плутанині понять значною мірою винна Рада Європи, яка витратила великі ресурси на пропагування терміна "громадське мовлення", але не змогла достеменно пояснити, що це таке. Як наслідок, переважна більшість українців чули про громадське телебачення, однак не мають жодного уявлення, що це означає. На жаль, навіть частина експертів, які пропонують свої концепції створення громадського телебачення, не обізнані достатньо з досвідом Європи. Не було акцентовано тієї ключової думки, що стандарт громадського телебачення — це шлях реформування контрольованого державою телебачення для того, щоб зробити його максимально незалежним від держави та поставити на службу громадянам.

В англійській мові, каже Т. Шевченко, вживається термін: public service broadcasting. Українською його перекладають по-різному, наприклад, як громадське мовлення - в офіційних перекладах документів Ради Європи, або як суспільне мовлення — в законах України. Однак слово "рublіс" можна перекласти і як "публічне", і навіть як "державне". Натомість дослівний переклад public service broadcasting звучить як "мовлення в інтересах громадськості" або "мовлення, яке служить громадянам". Тобто жоден із українських термінів не є точним відповідником і не відображає суті особливої форми телерадіомовлення. Головне, щоб телебачення на практиці служило інтересам громадян. При цьому його можна назвати не громадським, а "українським", або "національним", чи "народним", що буде зрозуміліше і ближче для українців.

Т. Лебедєва також наголошує, що у справі створення громадського мовлення не можна покладатися на владу, бо вона звикла до односторонньої комунікації та пропагандистських прийомів. Дж. Стемпер, яка впродовж 20 років працювала журналістом Бі-Бі-Сі, переконана: якщо українці захочуть мати своє громадське мовлення, вони його матимуть. Просто треба працювати над цим, лобіювати і вимагати. Але основним його принципом має бути незалежність від впливу держави. "Телекритика" найбільше уваги приділила цим питанням, включно з публікацією різних точок зору експертів та представленням концепцій громадського (суспільного, публічного) мовлення.

Зокрема т.зв. Концепція О. Ткаченка розглядала Громадське телебачення як незалежного від держави мовника, який має посісти відповідне місце на медіаринку, що у свою чергу фактично розв'язує йому руки для комерційної діяльності. Нез'ясованим залишилося питання громадського нагляду за його діяльністю.

Концепція Коаліції "Суспільне мовлення" наголошує на необхідності розробки механізмів унезалежнення редакційної політики суспільного мовника, на її прозорості й публічній задекларованості, на громадському аудиті фінансової діяльності. Обидві концепції не виключають перерахунки з держбюджету як джерело фінансування. Коаліція "Суспільне мовлення" також підготувала Проект засад редакційної політики інформаційних редакцій Суспільного громадського мовлення України, який ґрунтується на найкращих стандартах демократичної журналістики і може без застережень використовуватися будь-якою українською редакцією.

Після Помаранчевої революції була популярною ідея перетворення НТКУ на громадського мовника, одним з ідеологів якої виступав А. Шевченко. Створення нового мовника мало відбуватися за такими принципами: 1) суспільство є його власником (канал не може бути приватизований); 2) суспільство фінансує його; 3) суспільство контролює його програмну політику. Для реалізації цього проекту як мінімум була потрібна політична воля держави, яка не була виявлена. А риторика Помаранчевої революції включала обіцянку створити громадське мовлення. Колектив НТКУ об'єднався проти цієї ідеї, що також виключило можливість внутрішньої еволюції. На думку А. Шевченка, проект, який мав стати найбільшим медійним здобутком післяреволюційної країни у 2005 р-, перебуває у стані клінічної смерті. Він вважає, що його треба починати з чистого аркуша.

Ще раніше сумна доля спіткала Громадське радіо, створене О. Кривенком. За влучним висловом О. Дмитричевої, під розмови про створення громадського телебачення вмерло Громадське радіо. Цей проект існував за кошти різноманітних грантів, головним чином МБФ "Відродження", тобто не фінансувався суспільством.

Проте його формат "розмовного радіо" і дотримання професійних принципів незалежної журналістики, безсумнівно, зробили свій внесок в історію українських медій. Весь цей досвід приводить нас до важливого висновку: в Україні нарешті мусять бути створені нормальні умови для розвитку громадського мовлення. В сенсі переходу від розмов і побажань до конкретних дій, які матимуть не менш конкретні наслідки.

Створення громадського мовлення в Україні перейшло виключно у політичну площину. Медіапрофесіонали узгодили свої позиції у головних питаннях. Прикладом можуть слугувати "Принципи запровадження стандартів суспільного мовлення в Україні"" розроблені Національною комісією з питань свободи слова при Президенті Україні:

1. Головною відмінністю суспільного мовлення від державного є його незалежність від органів влади та діяльність в інтересах всього суспільства. Суспільне мовлення створюється замість державного та на його базі.

2. Суспільне мовлення в Україні базується на державній формі власності. Телерадіоорганізації, засновані на державній формі власності, можуть існувати лише у форматі суспільного мовлення.

3. На каналі суспільного мовлення обов'язково має бути сформований колегіальний орган управління.

4. Саме колегіальний орган управління повинен мати компетенцію щодо призначення і звільнення керівників суспільних мовників.

5. Принцип формування колегіального органу має передбачати участь у формуванні цього органу Президента України, Верховної Ради України та громадських організацій.

6. Суспільні мовники повинні подавати щорічний звіт громадськості, а також Президенту України та Верховній Раді України.