Розділ «МЕДІАРЕФОРМИ: ПОДОЛАННЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ»

Коментуючи головні тенденції і події політичного мовлення 2003 р., експерти "Телекритики" відзначили його подальшу деградацію, зумовлену процвітанням "темників" з Адміністрації Президента і дозованої цензури, посиленням пропагандистської спрямованості та звуженням інформаційної складової новин, поступовим встановленням системи тотального контролю. Є. Федченко наводить сім функцій ЗМК щодо обслуговування політичної системи під час виборів, узвичаєних демократичною практикою:

• спостереження за соціополітичним середовищем, інформування про зміни, що можуть позитивно чи негативно позначитися на добробуті громадян;

• участь у встановленні політичного порядку денного, визначення ключових поточних проблем та сил, причетних до їх появи чи розв'язання;

• це платформа для висловлювання іншої позиції;

• діалог уздовж політичного спектра, в тому числі між владою та громадськістю;

• механізм для звітування можновладців щодо виконання ними владних функцій;

• можливість для громадян мати доступ до інформації, обирати та бути залученими у політичний процес;

• здійснення спротиву будь-яким спробам, що надходять з-поза сфери медій, вплинути на їхню незалежність, а отже, й здатність слугувати авдиторії.

За Є. Федченком, перед виборами 2004 р. різниця між цими стандартами та українськими реаліями була вражаючою: жодну з семи функцій ЗМК в Україні не виконували. Таким чином, напередодні Помаранчевої революції державна влада дедалі більше виявляла свою не самодостатність; поширювалася думка про маніпулятивне призначення мас-медій; наступ на свободу слова відбувався за російськими зразками і за допомогою російських політ-технологів. У 2004 рік професійне медійне середовище та українське суспільство ввійшло з роздратуванням щодо рецидивів авторитаризму і надією на нові президентські вибори.

Ми зосереджуємося головним чином на подіях, починаючи з 2002 р., саме тому, що на цей час в Україні організаційно оформилася дієздатна опозиція, яка здобула перемогу на парламентських виборах. Тобто був сформований альтернативний спектр ідей та можливостей для подальшого суспільного розвитку. Значно активізувалися громадські організації медійного спрямування, які об'єднували свої зусилля через різні способи діяльності, проекти і кампанії. Вони відстоювали інтереси різних соціальних і професійних груп, провадили велику організаційну діяльність, здійснювали моніторинги, розробляли пропозиції змін до законодавства, видавали необхідну фахову літературу, здійснювали навчальний процес. У той час, як авторитарний режим все далі скочувався до тоталітаризму, ситуація в суспільстві, хоч як це парадоксально, поліпшувалася. У сприятливий момент воно виявилося здатним заявити і відстояти власну позицію. Поступове перенесення центру ваги з офіційних чинників до репрезентантів широкої громадськості було свідченням розвитку громадянського суспільства в Україні.

Російська гра

Позиція Росії завжди буде важливим чинником для формування внутрішньої і зовнішньої політики України, через те що вона є сусідньою державою, а це вимагає взаємоповаги і співпраці на міжнародному рівні. Однак на практиці ми бачимо зовсім інше. Проблеми у відносинах між Україною та Росією мають давні традиції та глибоке коріння. Є всі підстави стверджувати, що Росія ніколи не відмовиться від імперських амбіцій, як і не погодиться на встановлення всебічних масових комунікацій у власному суспільстві, включно із свободою слова та свободою медій. Це монологічне утворення не може допустити існування на своїй території багатьох різних точок зору, інакше воно відразу почне розсипатися на національні уламки, з яких поставатимуть нові держави з власною історією, традиціями і способом мислення. Централізація влади за будь-яку ціну - ось його мета.

У Львові українською мовою були перекладені праці російського політичного мислителя XIX ст. П. Чаадаева, який критикує мракобісся і відсутність правової свідомості у своїй країні. Так трапилося, - пише цей автор, - що росіяни ніколи не йшли поряд з іншими народами, тому вони не належать ні до Заходу, ні до Сходу; не мають традицій ні одного, ні другого. Перебуваючи немовби поза часом, вони не були зачеплені всесвітнім вихованням роду людського. Цього не розуміє більшість західних аналітиків. У їхніх поглядах на Росію спостерігається неадекватність такого ж роду, про яку писав Е. Саїд щодо орієнталізму. Захід сам вигадує те, що він хоче побачити в Росії, насправді не розуміючи сутнісних речей. Ось одна з таких істин: справжнім зазіханням на власний суверенітет у Росії ніколи не будуть вважати якусь сильну іноземну армію чи навіть антиросійську риторику. Свобода слова й інакша, відмінна від "офіційної", думка - ось що є найнебезпечнішим для цієї системи.

Таким чином, відносини України та Росії формуються за типологією дискурсів, що існують за принципом взаємо-виключення: свободи і несвободи. Саме так треба розуміти всі постколоніальні тертя і непорозуміння. Ціннісний вибір України автоматично протиставляє її Росії, хотілося б цього комусь чи ні. І. Крастєв вважає

Помаранчеву революцію не просто викликом, це справжній 9/11 для Москви. Причому не через зазіхання на її суверенітет, а лише з причини демократичних перетворень в Україні. Т. Еш і Т. Снайдер також вказують на несумісність імперського мислення російської владної еліти з демократичними цінностями. Росія ставиться до Помаранчевої революції як до загрози і справжньої небезпеки. Натомість російська мова продовжує розглядатися як засіб агресії, "щит і меч" імперії. Про це йдеться в однойменній статті І. Андреєва.

В. Лизанчук представляє історію "братніх" стосунків України та Росії як послідовність цензурних заборон - від українського слова до всього народу. Він виявляє ксенофобну сутність російського медійного дискурсу, який порівняно зі свободами кінця 1990-х - початку 2000-х рр. поступово позбавляється внутрішньої поліфонічності суджень. Російський журналіст Є. Кисельов закликає українців не довіряти російським медіям, зізнаючись, що сам із заздрістю дивиться на те, як працюють українські журналісти і розвивається справжня вільна журналістика. Так само директор Центру екстремальної журналістики2 О. Панфілов каже, що українське телебачення викликає в нього почуття "білої заздрості", оскільки воно є справді незалежним порівняно з російським.

З кінця 1980-х до початку 2000-х рр. Росія переживає сплеск свободи слова, бурхливий розвиток якісних медій та широку публічну дискусію з приводу суспільного значення свободи слова. Проте це явище мало короткочасний характер, оскільки, по-перше, не випливало з вимог російського соціуму. По-друге, воно було наслідком боротьби за владу між ліберальними олігархами та представниками імперської автократичної традиції. Обидві сторони розвивали корупційні схеми на всіх рівнях. По-третє, свобода слова виявилася небезпечним задоволенням для державної системи, яка століттями будувалася на тоталітарно-ксенофобних засадах. Росія перебувала за один крок до фактичного розпаду. Тому політична реакція спрямовується на реставрацію самодержавного дискурсу в системі масових комунікацій, спрямованого згори донизу: від "влади" до "народу". Зводяться нанівець інтелектуальні досягнення горбачовської "перебудови", стає очевидно, що демократичним силам під час чергової "відлиги" не велося досягти критичної маси, вони залишаються на марґінесі політичних процесів.

Неототалітаризмом XXI ст. називає С. Грабовський путінську Росію, в якій лише 12-15 % громадян підтримують необхідність демократизації політичного життя. Корінням етичних проблем українських медій К. Квурт вважає російську культуру, в розумінні рецидивів спадщини тоталітаризму. Міжнародний інститут безпеки новин повідомив, що у 2006 р. Росія посіла друге місце після Колумбії серед найнебезпечніших для журналістів країн світу. Також, за висловом Д. Богуша, Росія веде проти України інформаційні війни "нижче пояса". їх припинення можливе не за умови якихось взаємних поступок, а на підставі вироблення спільного погляду на те, чим є цивілізоване співіснування сусідніх держав. Зі свого боку, Україна не може долучатися до риторики політичних евфемізмів щодо нетерпимості до різних поглядів та злочинів проти людяності, які культивуються у сусідній Росії.

Помаранчева революція

Помаранчева революція змінила обличчя українського суспільства, вплинула на всі сфери громадсько-політичного, культурного та економічного життя держави. Вона стала епохальною подією української історії. Це не був чийсь хитромудрий план чи змова. Вона відбувалася не в контексті якоїсь певної політики, яка була запереченням іншої політики. Помаранчева революція виходила з об'єктивних потреб нації і мала всеохопний характер. Тут варто згадати давній український концепт мотивування неспротиву різним формам соціального і національного гноблення відсуненням опору "до слушного часу". Ця фраза була належно висвітлена у художній літературі, вона завжди спантеличувала українських інтелектуалів. Натомість восени 2004 р. цілому суспільству стало зрозуміло, що це саме той "слушний" час. Якщо у 2002 р. В. Ющенко в одному з інтерв'ю стверджував, що барикади не вписуються в інтер'єр демократії, то через два роки домінувала виключно революційна риторика.