Розділ «МАСОВІ КОМУНІКАЦІЇ ТА ЇХ ДОСЛІДЖЕННЯ»

Перше засідання відбулося 27 жовтня 2002 р. у книжковому кафе "Бабуїн". Тодішній представник опозиції О. Рибачук показав учасникам, як виглядають темники, що ними послуговується адміністрація Л. Кучми, і розповів, як опозиція бачить вирішення проблеми свободи слова, коли вона прийде до влади. Через великий інформаційний вакуум щодо будь-якої альтернативної позиції цей Медіа Клуб фактично перетворився на прес-конференцію. Цензура в Україні, як у типовій поліцейській державі, у той час перейшла всі межі здорового глузду. Те, що було озвучено на Медіа Клубі, взагалі не могло з'явитися у пресі, за поодинокими винятками відверто опозиційних видань на зразок "України молодої" та "Української правди". Це був той випадок, коли масова комунікація звужується до масштабу професійної "тусовки": про все можна говорити, але нічого - опублікувати. Свобода слова без свободи мед їй.

Переважна більшість наступних засідань відбулася в Національному університеті "Києво-Могилянська академія". Ряд Медіа Клубів було проведено на виїзді в різних регіонах України ': у Черкасах, Чернівцях, Луганську, Львові, Маріуполі, Ужгороді, Кіровограді, Одесі, Сімферополі, Запоріжжі, Дніпропетровську. Практично всі вони представлені на веб-сайті широкими інформаціями або стенограмами. Всього відбулося понад 50 Медіа Клубів. Тематика засідань хоч і планувалася наперед, але також зазнавала постійних змін після консультацій між партнерами-організаторами. Для обговорення вибиралися найбільш значущі та актуальні теми. Ось деякі з них:

Незалежні медіа в Україні: бути чи не бути (жовтень 2002); Медіа як бізнес в Україні: стосунки між власниками та журналістами (грудень 2002);

Ліцензування українських ЗМК (січень 2003);

Перед ким несе відповідальність журналіст (березень 2003);

Приватизація державних і комунальних медіа (червень 2003);

Суспільні (громадські) ЗМК: чи можливі вони в Україні (вересень 2003); Маніпуляції в ЗМК: як їх виявити та захиститися (жовтень 2003); Вплив ринку на медіа: благо чи пастка (листопад 2003); Як зробити кар'єру в ЗМК (грудень 2003); Інтернет-медіа: регулювати чи ні (січень 2004); Вплив медіа на імідж України у світі (березень 2004); Саморегулювання ЗМК: у чиїх інтересах (червень 2004); Медіаосвіта в Україні: реальний стан і сучасні вимоги (вересень 2004); Кучмівська форма української держави може існувати лише в умовах напів-інформування або повної відсутності інформації (листопад 2004); Судові позови та Інші інструменти тиску на медіа (грудень 2004); Довіра до ЗМК: до і після виборів (грудень 2004);

Помаранчеві зміни в українських медіа: нова мода чи нова етика (січень 2005);

Грантове фінансування для вітчизняних ЗМК: чи потрібне воно Україні зараз (лютий 2005);

Європейські журналістські стандарти: які уроки для України (березень 2005); Зарубіжний теле- і радіопродукт в Україні: правове регулювання транскордонного мовлення (травень 2005); Стосунки влади і медіа (червень, липень, серпень 2005); Чи має журналіст право на власні політичні уподобання (листопад 2005); Влада, ЗМК та третій сектор: новий формат взаємодії (квітень 2006).

Із наведених прикладів ми бачимо, що навіть за відсутності системної державної медіаполітики медіагалузь сама знаходить інтелектуальні та матеріальні засоби для свого концептуального розвитку. Тому під час проведення медіадосліджень в Україні слід враховувати такий великий і важливий ресурс, яким володіє недержавний сектор. Розробка цих джерел включає в себе роботу з веб-сайтами, видавничою продукцією, керівниками проектів, експертами та референтними групами різних організацій. Матеріали Медіа Клубів також можна розглядати як дані, зібрані для якісних досліджень. Хоч і не чітко методологічно сплановані, Медіа Клуби виходили з нагальних потреб галузі й відбувалися на переломному етапі розвитку масових комунікацій в Україні. їхня діяльність також зумовлювала т.зв. помаранчеві зміни в медіа: загальне поліпшення ситуації зі свободою слова, свободою медій та професійною незалежністю журналістів.

Медіаекологія / медіакритика / медіаграмотність / медіафілософія

Оскільки в Україні відсутні системні дослідження ЗМК, вони відбуваються переважно в режимі повсякденної медіакритики і не мають тривкої концептуальної бази. На цьому тлі суттєво вирізняються праці Б. Потятиника, серед яких насамперед слід згадати його "Патогенний текст" (у співавторстві з М. Лозинським) та "Медіа: ключі до розуміння". Б. Потятиник, будучи засновником і головним редактором професійного видання "Медіа критика", системно досліджує, що відбувається з українською медіагалуззю, зокрема у сенсі медіа-впливів. Також намагається представити певну концепцію розуміння медій масовою авдиторією і накреслити перспективи розвитку галузі на майбутнє. Він сам визначає свій напрям досліджень як медіаекологія, медіакритика, медіафілософія та медіаграмотність.

Українське суспільство перебуває між двома формами тиску на масову свідомість. З одного боку, багатьма політичними силами експлуатуються рецидиви тоталітарної спадщини. З другого - новітні технології уможливлюють набагато ефективніші форми ідеологічних впливів. Безпрецедентність розмаху маніпуляцій та незахищеність українського суспільства зумовлюється самоусуненням держави від виконання своїх прямих функцій. Тут з'являється спокуса запровадити диференціацію тоталітаризму на два види, каже Б. Потятиник, - насильницький (відносно невдалий) і ненасильницький, що базується на принципі задоволення (за Н. Постменом, Орвел і Гакслі пророкували далебі не одне й те саме: Орвел боявся тих, хто заборонить книги; Гакслі боявся настання часу, коли не буде потреби піддавати книжки забороні, оскільки не буде охочих їх читати).

В обґрунтуванні актуальності такого нового для України напряму досліджень, як екологія масових комунікацій, Б. Потятиник наголошує, що його головне завдання - ідентифікація патогенних текстів та визначення способів їх нейтралізації. Патогенні тексти класифікуються на два типи. До першого належать ті, які спираються на емоції задоволення (порнографія, гіперболізована реклама). Це т.зв. задоволення першого рівня, пов'язане із сексуальним чи егоцентричним інстинктом, спрямованим на володіння речами. До другого типу належать ті різновиди патогенного тексту, які ґрунтуються на емоції незадоволення (теле-відеонасильство, пропаганда расової, релігійної, національної, класової ворожнечі, пропаганда війни). Цим різновидам патогенного тексту притаманне бажання позбутися незадоволення шляхом фізичного усунення опонентів (тих, на кого покладається вина за згадане незадоволення, дискомфорт). Зрозуміло, що у цьому разі інтенсивно експлуатуються і культивуються почуття ксенофобії, ненависті, заохочується агресивна поведінка. Для посттоталітарної України медіаеколегія набуває особливого значення.

Критичне ставлення до медій має давню історію. Медіакритика виступає важливим обмежувачем нестримного зростання потоків масових комунікацій, яке часто є небезпечним для людської психіки. Поява і функціонування медіакритики є проявом своєрідного ноосферного екобалансу. Людська психіка виявляється непідготовленою до інформаційного вибуху та маніпулятивних практик, які застосовуються з метою комерційного чи політичного зиску. Не маючи адекватного захисту, вона постає перед ними надто вразливою, практично беззахисною. На думку Б. Потятиника, медіадослідження в Україні повинні науково обґрунтувати вимоги до держави: законодавчого чи організаційного обмеження потоків екранного насильства, порнографії, реклами/пропаганди; також поставити на порядок денний завдання формування адекватного психологічного захисту масової авдиторії.

Окремо слід розглянути поняття медіакритики, медіаграмотності та медіафілософії. Вони не є явищами одного порядку. Медіаграмотність є американською концепцією загальної суспільної медіапросвіти, починаючи від шкільного віку. Медіакритика передбачає кваліфіковану професійну участь у процесі оцінювання медіаподій та медіадискурсу. Ці тексти прочитуються лише іншими професіоналами та спеціально зацікавленою публікою. Можна стверджувати, що вони впливають на перебіг подій, оскільки так чи інакше формують громадську та офіційну думку. Як правило, веб-сайти і блоги медіакритики мають альтернативний характер, включають у себе теоретичні розділи з питань теорії медій, сучасної філософії, медіакультури, різноманітні книжкові та політичні огляди, власні текстові ресурси та лінки на інші веб-сайти. Ллє головна їхня цінність — це аналітичні статті та есеї високого рівня, які виявляють справжній стан речей у медіагалузі.

Ідея загальної медіаграмотності останнім часом стає дедалі популярнішою в Україні. За словами Н. Зражевської, розуміння масово-комунікаційних ефектів потрібне кожному. Професійні комунікатори мають добре володіти цим ефективним інструментарієм та орієнтуватися в небезпеках, на які вони, свідомо чи несвідомо, можуть наражати суспільство. Поряд із тим, споживачі масової інформації також потребують знання теорії комунікації, щоб не ставати жертвами маніпуляцій. Оскільки медіакультура стає найбільш динамічним сегментом сучасної культури взагалі, вона потребує особливої уваги і досліджень. Такого роду медіа-просвітництво так чи інакше передбачає не лише схоплення окремих поверхових істин, а й опанування сучасних теоретичних досягнень соціальних та гуманітарних наук.

В Україні можемо назвати три головні центри медіакритики - це спеціалізовані паперові та електронні "Телекритика", "Медіа критика", а також "Українська правда" 1, яка вміщує багато матеріалів з медіапроблематики. Однією із найбільш відомих і впливових праць у галузі медіакритики вважається "Виробнича згода" Е. Германа та Н. Чомського. Таким чином, з одного боку, медіа-критика межує з просвітництвом медіаграмотності, з другого - виходить на глибоку медіафілософію і дослідження медій. Вона спирається на творчу активність журналістів та незалежних інтелектуалів.

Контрольні запитання