Розділ «Частина друга»

Замовкнувши, воєвода здійняв схудлі руки до неба, і дві великі сльози, може, останні в житті, скотилися з його очей.

Скшетуський, не в силах стриматись, упав перед воєводою на коліна, схопив його руку і уривчастим од глибокого хвилювання голосом мовив:

– Я воїн і інший обрав шлях, але перед заслугами вашими і стражданнями низько схиляю голову.

З цими словами шляхтич і соратник Вишневецького притулився вустами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому разом з іншими називав зрадником.

А Кисіль поклав долоні йому на голову.

– Сину мій, – тихо промовив він, – нехай пошле тобі Господь розраду, нехай направить він тебе і благословить, як я благословляю.

Переговори, не встигнувши до пуття розпочатися, того ж дня зайшли в глухий кут. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно й у препоганому настрої. Передовсім він заявив, що все сказане вчора про перемир’я, про скликання комісії на Трійцю і про звільнення перед початком комісії полонених говорилося ним сп’яну, тепер же він бачить, що його хотіли ошукати. Кисіль спробував його улестити, заспокоював, пояснював, доводив, але було це – за словами підкоморія львівського – все одно що surdo tyranno fabula dicta.[187] І поводився гетьман настільки зухвало, що комісари не могли не пошкодувати про вчорашнього Хмельницького. Пана Позовського він ударив булавою тому лише, що той невчасно на очі потрапив, хоча виснажений хворобою Позовський і без того був на волосок од смерті.

Не допомагали ні висловлювана комісарами прихильність і добра воля, ні вмовляння воєводи. Тільки похмелившись горілкою і чудовим гущинським медом, гетьман повеселішав, але ні про які публічні справи не дав навіть заїкнутися, повторюючи: «Пити так пити – домовлятися завтра будемо!» О третій годині ночі він зажадав, щоб воєвода відвів його у свою опочивальню, чому той чинив опір під різними приводами, оскільки навмисне замкнув там Скшетуського, всерйоз побоюючись, як би при зустрічі гордого лицаря з Хмельницьким не сталось якої-небудь несподіванки, пагубної для молодої людини. Але Хмельницький наполіг на своєму і попрямував до опочивальні. Кисіль пішов за ним. Яким же був його подив, коли гетьман, побачивши лицаря, кивнув йому і крикнув:

– Скшетуський! Ти чому не п’єш із нами?

І приязно простягнув руку.

– Хворий я, – відповів, поклонившись, поручик.

– І вчора поїхав. Без тебе й веселощі були не веселощі.

– Такий він одержав наказ, – утрутився Кисіль.

– А ти, воєводо, помовч. Я його знаю: непростий птах! Не захотів дивитись, як ви мене вшановували. Та що іншому б не зійшло, цьому зійде: я його люблю, він мій друг сердечний.

Кисіль од подиву широко розкрив очі, гетьман же раптом звернувся до Скшетуського:

– А знаєш, за що я тебе люблю?

Скшетуський похитав головою.

– Думаєш, того, що ти аркан на Омельнику перерізав, коли я ніхто був і ніби звір зацькований? Ні, не за те! Я тобі тоді перстень дав із прахом Гробу Господнього, але ти, норовливий, не показав мені цього персня, коли потрапив у мої руки, а я тебе все-таки відпустив, – виходить, ми квити. Не тому я тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі навік вдячний і вважаю другом.

Скшетуський у свою чергу здивовано витріщився на Хмельницького.

– Бачив, як дивуються, – немов звертаючись до когось четвертого, сказав гетьман. – Добре, нагадаю тобі, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди прийшли з Тугай-беєм. Розпитую я всіх про недруга свого Чаплинського, котрого знайти не зумів, а мені й кажуть, як ти з ним обійшовся після першої нашої зустрічі: мовляв, однією рукою за чуприну, другою за шаровари схопив та двері ним вибив, – ха! – і морду в кров розбив собаці!