Розділ «Частина друга»

– Мовчи, мовчи! Набрався з раннього ранку! – підхопили інші полковники. – Іди геть, поки не вибили в плечі!

Дедяла не вгамовувався; тоді його і дійсно схопили за комір і виштовхали за межі кола.

Воєвода продовжив гладеньку свою промову, ретельно вибираючи слова; він хотів показати Хмельницькому, яким значним є те, що відбувається: адже прислані йому дарунки – не що інше, як знак законної влади, що нею дотепер гетьман користувався самочинно. Король, маючи право карати, зволив простити його, винагородивши за послушенство, виявлене під Замостям, і тому ще, що колишні злочини зроблено було до його сходження на престол. Отож Хмельницькому, котрий має на совісті стільки гріхів, нині належало б виявити вдячність за ласку та поблажливість, заборонити кровопролиття, вгамувати чорний люд і почати з комісарами переговори.

Хмельницький прийняв у мовчанні булаву та прапор, який негайно наказав над собою розгорнути. Юрба, побачивши це, радісно заревла – на кілька хвилин усе потонуло в галасі.

Тінь удоволення ковзнула по лиці гетьмана; зачекавши трохи, він так відповів:

– За велику милість, якою його королівська величність за посередництвом вашим мене обдарував, владу над військом оддавши і минулі мої простивши злочини, смиренно дякую. Я завжди говорив, що король зі мною проти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найкращий сьому доказ – його поблажливість до того, що я голови ваші рубав; знайте ж: я і надалі рубатиму їх, коли ви нам із його величністю не будете в усьому слухняні.

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брову, немовби скипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту промови-відповіді. Кисіль же сказав:

– Король, шановний гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття й почати з нами переговори.

– Кров не я проливаю, а литовське військо, – різко відповів гетьман. – За чутками, Радзивілл міста мої вирізав, Мозир і Турів; підтвердиться це – кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу постинати голови, і негайно. Переговорів не буде. Не час нині для комісій: військо моє не в повному зборі, і полковники не всі тут, багато хто на зимівниках, а без них я і починати не буду. Нічого, одначе, на морозі теревені правити. Що з вас належало – отримано; всі бачили, що віднині я гетьман із королівської волі, а тепер ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, я вже зголоднів.

Із цими словами Хмельницький вирушив до своїх палат, а за ним полковники і комісари. У великому серединному покої стояв накритий стіл, що ломився під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, напевно, міг би відшукати і своє, вивезене минулого літа з Гущі. На блюдах горою навалено було свинину, яловичину й татарський плов, уся кімната просочилася запахом просяної горілки, розлитої по срібних глечиках. Хмельницький сів за стіл, посадовивши по праву від себе руку Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського, і сказав, тицьнувши пальцем у горілку:

– У Варшаві кажуть, я лядську кров п’ю, а в мене її пси хлебчуть, мені смачніша горілка.

Полковники розреготалися – від їхнього сміху затремтіли стіни.

Таку пігулку підніс комісарам замість закуски гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб – як писав підкоморій львівський – «не дражнити дикого звіра».

Лише піт рясно зросив бліде чоло воєводи.

Трапеза почалася. Полковники руками брали з блюд шматки м’яса, Киселеві та Бжозовському накладав у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні: кожний поспішав угамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток, та горілка з булькотом лилася в горлянки; часом хто-небудь зроняв слівце, що залишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, попоївши і перехиливши кілька чарок просянки, першим раптом звернувся до воєводи із запитанням:

– Хто у вас командує конвоєм?

Тривога відбилася на лиці воєводи.

– Скшетуський, достойний кавалер! – відповів він.

– Я його знаю, – сказав Хмельницький. – Чого це він не захотів дивитись, як ви мені дарунки вручите?

– Такий йому було дано наказ: він не в почет до нас, а для охорони приставлений.