Розділ «Частина друга»

Усі в мовчанні рушили до квартир комісарів.

Але виявилося, що розмістили їх один від одного неблизько. Хмельницький навмисне відвів їм житло в різних кінцях міста, щоб сутужніше було сходитися разом і радитись.

Воєвода Кисіль, утомлений, змучений, що ледь тримався на ногах, негайно ліг у постіль і до наступного дня нікого до себе не впускав, лише назавтра опівдні звелів покликати Скшетуського.

– Що ж ти накоїв, добродію! – сказав він йому. – Ач устругнув! Своє і наше життя в небезпеку поставив.

– Mea culpa,[184] ясновельможний воєводо! – відповів лицар. – Але мене божевілля охопило: краще, подумав, сто разів загинути, ніж дивитися на таке.

– Хмельницький розгадав думки твої. Я ледве efferatum bestiam[185] утихомирив і твоєму вчинкові дав пояснення. Але нині він має в мене бути і, певно, самого тебе запитає. Скажеш йому, що повів жовнірів за моїм наказом.

– Із сьогоднішнього дня Бришовський приймає команду – йому полегшало.

– Воно й на краще, у вашої милості вдача для нинішніх часів надто горда. Важко нам за що-небудь, крім як за необережність, тебе гудити, відразу видно, молодий ти і болю душевного переносити не вмієш.

– До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби зносити не вмію.

Кисіль тихо застогнав, як людина, котру вдарили по хворому місцю, але потім посміхнувся смиренно і сумно і мовив:

– Такі слова мені тепер не звикати вислуховувати, це колись я щоразу гіркими слізьми обливався, а нині вже і сліз не стало.

Жалість переповнила серце Скшетуського: тяжко було дивитися на цього старця з обличчям мученика, якому випало на схилі віку страждати подвійно – душею і тілом.

– Ясновельможний воєводо! – сказав лицар. – Господь мені свідок: я лише про одне думав – про страшні часи, коли сенатори та коронні сановники змушені бити чолом набродові, що єдино палі заслуговує за свої злочини.

– Нехай благословить тебе Бог: ти молодий і чесний і, знаю, не з поганих намірів учинив так. Але те ж, що я від тебе почув, говорить князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої – і весь цей тягар презирства, вся ненависть на мене обрушується.

– Всяк служить вітчизні, як може, нехай Усевишній судить кожного за його діяння, що ж стосується князя Яреми, він заради батьківщини не щадить ні статків, ні здоров’я.

– І славою овіяний, і купається у променях цієї слави, – відповів воєвода. – А що очікує мене? Ти вірно сказав: нехай Бог судить нас за наші діяння, і нехай пошле він хоча б після смерті спокій тим, хто за життя страждав надміру.

Скшетуський мовчав, а Кисіль підвів очі догори в мовчазній молитві, а потім сказав так:

– Я русин, кістка від кістки і плоть від плоті свого народу. Князі Святольдичі в цій землі лежать. Я любив і землю цю, і Божий люд, що грудьми її вигодуваний. Бачив, яких кривд сусіди завдавали одне одному, бачив, як дикі бешкетування запоріжців, так і нетерпиму гординю тих, хто войовничий цей народ захотів прив’язати до землі… Що ж належало робити мені, русинові й до того ж сенаторові та вірному синові Речі Посполитої? От я і пристав до тих, що говорили: «Pax vobiscum»[186] – тому що так повеліли мені кров і серце, тому що між ними був покійний король, батько наш, і канцлер, і примас, і багато-багато інших; а ще бачив я, що розбрати однаково згубні для обох сторін. Хотілося до кінця днів, до останнього подиху трудитися в ім’я злагоди – коли ж полилася кров, я подумав про себе: буду ангелом-миротворцем. І ступив на шлях цей, і йшов по ньому, і продовжую йти, незважаючи на біль, ганьбу і страждання, незважаючи на сумніви, що від усяких страждань страшніші. Бачить Бог, тепер я і сам не знаю, чи ваш князь занадто рано меч підняв, чи я спізнився з маслиновою гілкою, але зате розумію: даремні старання мої, сил бракує, марно б’юся сивою головою об стіну. Що бачу я перед собою, сходячи в могилу? Тільки морок і загибель, о милосердий Боже, загальну загибель!

– Господь пошле спасіння.

– О, нехай обдарує він мене перед смертю такою надією, щоб не вмирати у відчаї!.. Я ще за всі страждання йому подякую, за той хрест, що несу, за те, що чернь вимагає мою голову, а на сеймах мене зрадником називають, за моє руйнування, за ганьбу, що покрила мене, за гірку ту нагороду, що я від обох сторін дістаю!