Розділ «Частина друга»

– Так, може, і її вбили?

– Може, і вбили.

– Ні, ні! – перебив його Володийовський. – Якщо Богун її туди відправив, значить, підшукав безпечне місце.

– Де, як не в монастирі, безпечніш, а й там знаходять.

– Ух! – вигукнув Заглоба. – Думаєш, вона могла загинути?

– Не знаю.

– Видно, Скшетуський усе-таки не втрачає надії, – продовжував Заглоба. – Господь тяжкі йому випробування послав, але коли-небудь і втішити мусить. А ти сам давно з Києва?

– Ой, давно, пане. Я пішов, коли комісари через Київ їхали назад. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і тікали, нещасні, хто як міг, по снігу, по бездоріжжю, лісом, до Білогрудки, а козаки за ними, кого наздоженуть, усіх убивали. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив, поки мав гроші.

– О, собачі душі! Виходить, ти з комісарами їхав?

– З комісарами до Гущі, потім до Острога. А далі вже сам ішов.

– Панові Скшетуському ти давно знайомий, значить?

– У Січі зустрілися; він поранений лежав, а я за ним доглядав і полюбив, як дитину рідную. Старий я, нікого мені любити більше.

Заглоба крикнув слугу і звелів подати меду та м’ясного. Сіли вечеряти. Захар із дороги був стомлений та голодний і попоїв охоче, потім випив меду, вмочивши в темну вологу сиві вуса, і мовив, прицмокнувши:

– Добрий мед.

– Ліпший, аніж кров, яку ви п’єте, – сказав Заглоба. – Втім, думаю, тобі, як людині чесній і Скшетуському відданій, до баламутів нічого повертатися. Залишайся з нами! Тут тобі добре буде.

Захар підвів голову.

– Я письмо віддав і піду, козаку серед козаків місце, негоже мені з ляхами брататися.

– І бити нас будеш?

– Та буду. Я січовий козак. Ми батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому надіслав булаву і прапор.

– От вам, пане Міхал! – сказав Заглоба. – Говорив я, протестувати потрібно?