Розділ «Частина друга»

– Невже князівна Барбара і справді так сказала? – запитав він.

– Слово в слово! І ще згадала, як ваша милість заради неї через рів стрибали, – це коли ви, пане, у воду впали.

– А де тепер дружина віленського воєводи?

– Вона з нами в Бресті була, а тиждень тому поїхала в Більськ, звідки збирається до Варшави.

Володийовський знову поглянув на Анусю і цього разу не зумів стриматись.

– А панна Анна, – сказав він, – до того гарненькою зробилася, що дивитись очам боляче.

Дівчина лукаво всміхнулася.

– Ваша милість навмисно так говорить, аби прихильність мою здобути.

– Хотів свого часу, – сказав, здвигуючи плечима, лицар, – бачить Бог, хотів, та нічого не вийшло, а тепер можу тільки побажати панові Підбийп’ятці, щоб йому більше поталанило.

– А де зараз пан Підбийп’ятка? – тихо запитала Ануся, опустивши оченята.

– Зі Скшетуським у Замості; йому надано звання намісника, й він зобов’язаний перебувати при своїй корогві, та якби знав, кого тут зустріне, Богом клянуся, взяв би відпустку й стрімголов полетів би за нами. Відданий він вам усіляко й найліпших почуттів гідний.

– А на війні з ним… нічого не приключилося поганого?

– Здається мені, не про те люба панна запитати хоче, а про ті три голови дізнатися, що він зітнути збирався?

– Не вірю я, що намір його серйозний.

– І даремно, ласкава панно, без цього нічого не буде. А випадку кавалер сей вельми ретельно шукає. Ми спеціально їздили дивитися під Махнівкою, як він у самій гущі битви воює; навіть князь із нами поїхав. Повірте, я повидав багато битв, але такої бойні, певно, до кінця своїх днів не побачу. А коли підпережеться вашим шарфом, страх що виробляє! Знайде він свої три голови, будьте певні.

– Дай Боже кожному знайти те, що шукає! – із зітханням сказала Ануся.

Зітхнув і Володийовський, звівши очі до неба, та відразу з подивом перевів погляд у протилежний куток кімнати.

Із кутка дивилося на нього грізне й сердите лице якогось незнайомого, з величезним носом і вусиськами, на дві мітли схожими, котрі швидко ворушилися, ніби від стримуваного гніву.

Неважко було злякатися й носа цього, і очей, і вусів, але невеличкий Володийовський був не з боягузів, тому, як було сказано, лише здивувався й запитав, звернувшись до Анусі:

– А це що за особа он там, у кутку напроти? Дивиться на мене, наче з бебехами проковтнути хоче, і вусиськами ворушить, як старий кіт перед куснем сала…