Розділ «Частина друга»

– Які вісті? Із Хмельницьким покінчено?

– Покінчено… з… Річчю Посполитою!

– Боже всемогутній! А ви, часом, не марите? Невже поразка?

– Поразка, ганьба, безчестя!.. Без бою… Розбрід і сум’яття!.. О Боже!

– Вухам не хочеться йняти віри. Говоріть же, говоріть заради Христа!.. Що регіментарії?

– Утекли.

– А де наш князь?

– Відступає… без війська… Я до вас од князя… з наказом… негайно у Львів… Вони йдуть за нами.

– Хто? Вершулле, Вершулле! Опам’ятайтеся, брате! Хто йде?

– Хмельницький, татари.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – скрикнув Заглоба. – Земля з-під ніг тікає.

Але Скшетуський уже зрозумів, у чому справа.

– Запитання потім, – сказав він, – негайно на коня!

– На коня, на коня!

Коні Вершуллових татар уже били копитами під вікном. Мешканці, розбуджені вторгненням загону, виходили з будинків із смолоскипами та ліхтарями. Новина блискавкою облетіла місто. Зразу ж дзвони забили тривогу. Тихе хвилину тому містечко наповнилося шумом, кінським тупотом, гучними словами команд і ґвалтом євреїв. Населення зібралося йти разом із військом; батьки сімейств запрягали вози, вантажили на них дітей, жінок, перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і хоч до Тарнополя супроводжувати городян, але Скшетуський, маючи чіткий наказ поспішати без зволікання до Львова, не захотів його й слухати.

Виступили зразу ж, і тільки в дорозі Вершулл, оговтавшись трохи, розповів, що сталося.

– Скільки Річ Посполита стоїть, – говорив він, – такого не знала краху. Що там Цецора, Жовті Води, Корсунь!

А Скшетуський, Володийовський, Лонгинус Підбийп’ятка, припадаючи до ший коней, то за голови хапалися, то здіймали руки до неба.

– Ні, це вище людського розуміння! – вигукували вони. – Де ж князь був?

– А князя було всіма покинуто й од справ навмисно відлучено, дивізією навіть своєю не розпоряджався.