Розділ «Частина друга»

– Якщо не зрадники, значить, усіх козаки порішили. Он господар лежить коло хати. Ну, гаразд, доволі про це. Говоріть скоріше, мосьпане: Богун живий? Утік?

– Невже це Богун був?

– Авжеж! Той, без шапки, в сорочці та шароварах, котрого ваша милість звалили з конем разом.

– Я його в руку поранив. От досада, що не впізнав… Але ви ж, ви що тут наробили, пане?

– Я що наробив? – перепитав Заглоба. – Ходімо зі мною – та дивіться добре!

Із цими словами він узяв пана Міхала за руку та повів до хліва.

– Дивіться, – повторив він на порозі.

Володийовський спершу зі світла нічого не міг уторопати, але, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що нерухомо лежали на купі гною.

– А цих хто перебив? – здивовано запитав він.

– Я, – відповів Заглоба. – Ви запитуєте, що я наробив? Дивіться!

– Одначе! – промовив молодий офіцер, похитавши головою. – А як це ви умудрилися?

– Я там, нагорі, оборонявся, а вони на мене і знизу лізли, і з даху. Не знаю, чи довго, – в бою часу не помічаєш. Так, це був Богун, сам Богун із чималою силою – козаки як на підбір. Згадає він тепер вас, мосьпане, та й мене не забуде! Іншим разом я розповім, як потрапив у полон, що витерпів і як Богуна вишпетив, – ми з ним іще декількома словами перекинутися встигли. А сьогодні я надзвичайно fatigatus, ледве на ногах стою.

– Одначе, – повторив іще раз Володийовський, – нічого не скажеш, відважно ви, мосьпане, трималися. Одне лишень зауважу: рубака з вас ліпший, аніж полководець.

– Пане Міхале, – промовив шляхтич, – не час зараз заводити такі розмови. Краще подякуймо Богові, що нам з вами послав таку блискучу перемогу, котра нескоро з пам’яті людської зітреться.

Володийовський із здивуванням подивився на Заглобу. Йому дотепер здавалося, що він сам здобув цю перемогу, та старий шляхтич, видно, хотів поділити з ним лаври.

Одначе пан Міхал тільки подивився на приятеля, похитав головою і сказав:

– Нехай буде так, гаразд.

За годину обидва друга на чолі з’єднаних загонів рушили по дорозі, що вела в Ярмолинці.

Люди Заглоби майже всі були цілі, позаяк, заскочені зненацька сонними, не чинили опору; Богун же, котрому звелено було дістати язика, наказав жовнірів не вбивати, а брати живими.

Розділ VIII