Розділ «Частина друга»

– Я з вами, Яне! – вигукнув Володийовський.

– І я лірником убогим одягнуся. Повірте, шановні панове, вже чого-чого, а досвіду в мене більше, ніж у всіх вас; торбан мені, правда, обрид страшенно, та нічого, візьму волинку.

– Так, може, і я для чогось знадоблюся, братушки? – запитав пан Лонгинус.

– Чом же й ні, – відповів Заглоба. – Якщо треба буде переправитися через Дністер, ви й перенесете нас, як святий Христофор.

– Дякую від душі, шановні панове, – сказав Скшетуський, – і готовністю вашою скористатися щасливий. Друзі пізнаються в біді, а мене, бачу, доля такими вірними друзями обдарувала. Дозволь же, всемогутній Боже, й мені покласти за друзів надбання і здоров’я!

– Всі ми яко один муж! – вигукнув Заглоба. – Господь заохочує злагоду; побачите, незабаром і ми плодами своєї праці насолодимося.

– Значить, мені не лишається нічого іншого, – сказав, помовчавши, Скшетуський, – як одвести корогву до князя і, не зволікаючи, вирушити в путь разом із вами. Підемо по Дністру через Ямпіль до Ягорлика і повсюди шукатимемо. А позаяк, маю надію, Хмельницького вже розбито або, поки ми з князем з’єднаємося, розбито буде, то й служба спільній справі не стане на заваді. Корогви, мабуть, вирушать на Вкраїну, щоб остаточно придушити бунт, але там і без нас обійдуться.

– Постривайте-но, шановні панове, – сказав Володийовський, – треба гадати, після Хмельницького надійде черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом підемо на Ямпіль.

– Ні, ні, туди належить устигнути раніше, – відповів Заглоба. – Та перше наше завдання – відвести корогву, щоби руки розв’язані були. Сподіваюсь, і князь нами contentus[155] буде.

– Особливо вами, пане.

– Певна річ! Хто йому найліпші везе вісті? Вже повірте мені, князь не поскупиться на нагороду.

– Отож, у путь?

– Не завадило б відпочити до завтра, – зауважив Володийовський. – А втім, нехай наказує Скшетуський – він у нас старший; одначе попереджаю: виступимо сьогодні – у мене всі коні здохнуть.

– Це діло серйозне, знаю, – сказав Скшетуський, – але, гадаю, якщо засипати їм добрячого корму, завтра сміливо виходити можна.

Назавтра й вирушили. Згідно із княжим наказом їм належало повернутися в Збараж і там очікувати подальших розпоряджень. Тому пішли на Кузьмин, аби, залишивши осторонь Фельштин, повернути до Волочиська, звідки через Хльобанівку вів старий битий шлях на Збараж. Іти було нелегко – дорога від дощів розкисла, – але зате спокійно, тільки пан Лонгинус, що ішов на сто коней попереду, розбив декілька банд, які безчинствували в тилу регіментарського війська. На нічліг зупинилися тільки у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою друзі заснули солодко, їх розбудила тривога: вартові дали знати про наближення кінного загону. Невдовзі, одначе, з’ясувалося, що це татарська корогва Вершулла – свої, значить. Заглоба, пан Лонгинус і невеличкий Володийовський одразу ж поспішили до Скшетуського, а слідом за ними туди ж вихором улетів захеканий, із ніг до голови забризканий грязюкою офіцер легкої кавалерії, глянувши на якого, Скшетуський вигукнув:

– Вершулл!

– Так… точно! – промовив той, важко переводячи подих.

– Од князя?

– Так! Ох, дух перехопило!