Розділ «Частина друга»

Богунові, хоч яким безстрашним та обачним він був отаманом, Господь не дав удачі в тій експедиції, куди його відрядили стежити за вигаданою дивізією князя Яреми. Він лише утвердився в думці, що князь дійсно кинув усі сили проти Кривоноса: так говорили взяті в полон люди Заглоби, котрі самі свято вірили, буцім Вишневецький іде за ними слідом. Через те бідолашному отаманові нічого не лишалось іншого, окрім як повертатися хутчіш до Кривоноса, та й це завдання було не з легких. Лише на третій день зібралося біля нього дві з чимось сотні козаків, решта ж або полягли в бою, або лишилися, поранені, на місці битви, а дехто ще блукав по ярах та очеретах, не знаючи, що робити, куди тікати, в який бік податися. Та й од тієї ватаги, що зібралася навколо Богуна, небагато було користі: після погрому люди його, перелякані, розгублені, за першої ж тривоги намагалися кинутись навтікача. Але ж він козаків добирав один в один: ліпших у всій Січі знайти було важко. Та козаки не знали, що Володийовський ударив на них із такою малою силою і розгромив лише тому, що зненацька напав на сонних і неготових до відсічі, – вони аж ніяк не сумнівалися, що коли не з самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, переважаючим за чисельністю загоном. Богун дерся на стіну: поранений, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога випустив із рук, і славу свою заплямував, його ж козаки, що напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя готові були сліпо за ним іти, тепер зневірились у своєму отаманові, занепали духом і про те лише й думали, як би врятувати свою шкуру. А він же зробив усе, що йому зробити належало, нічого не випустив із уваги, вартою хутір обставив, а привал улаштував тільки тому, що коні, котрі з-під Кам’янця майже без перепочинку йшли, ніяк не могли рухатися далі. Та Володийовський, чия молодість минула в сутичках із татарами і набігах, як вовк підкрався вночі до вартових, зв’язав їх, переш ніж вони встигли вистрілити або крикнути, – і звалився на загін так, що він, Богун, у самих шароварах та в сорочці зумів утекти. Варто було про це подумати отаману, світ йому немилим ставав, голова йшла обертом і відчай, як скажений пес, рвав душу. Він, хто на Чорному морі турецькі галери топив, хто до самісінького Перекопа татар по п’ятах гнав і на очах у хана улуси палив, він, хто у князя під боком, під самими Лубнами, вирізав цілий регімент у Василівці, – змушений був тікати в самій сорочці, з непокритою головою та без шаблі, бо шаблю втратив у сутичці з невеличким лицарем. Тому на привалах і нічлігах, коли ніхто на нього не дививсь, отаман хапався за голову та кричав: «Де моя слава козацька, де моя подруга шабля?» І від власного крику в тихе божевілля впадав і напивався до втрати людської подоби, а тоді рвався йти на князя, проти всієї раті – й загинути, навіки розлучитись із життям.

Він-то рвався – та козаки не хотіли. «Хоч убийте, батьку, не підемо!» – похмуро відповідали вони на відчайдушні його заклики, і марно в нападах безумства замахувався він на них шаблею, стріляв із пістолів так, що їм порохом обпалювало обличчя, – не хотіли йти, і край.

Можна сказати, земля втікала з-під ніг отамана – і це ще був не кінець його бідам. Побоюючись можливої погоні, він не відважився йти просто на південь, а, вважаючи, що, можливо, Кривоніс уже зняв із Кам’янця облогу, повернув на схід і… натрапив на загін Підбийп’ятки. Сторожкий, мов журавель, пан Лонгинус не дав себе заскочити зненацька, першим ударив на отамана й розбив тим легше, що козаки не хотіли битись, а потому погнав назустріч Скшетуському, той же довершив розгром, так що Богун після довгих поневірянь у степах, без здобичі та без язиків, утративши майже всіх своїх козаків, із якимось десятком людей безславно прибув до Кривоноса.

Але несамовитий Кривоніс, що не знав поблажливості до тих із своїх підлеглих, яких спіткала невдача, цього разу не розгнівався зовсім. Він за власним досвідом знав, що значить мати справу з Яремою, й тому зустрів Богуна лагідно, втішав його та заспокоював, а коли отаман зліг у жорстокій гарячці, наказав доглядати за ним, і лікувати, і берегти мов зіницю ока.

Тим часом чотири княжі лицарі, посіявши повсюдно страх і сум’яття, благополучно повернулися до Ярмолинців, де затрималися на декілька днів, аби дати перепочинок людям і коням. Зупинились усі на одній квартирі й там по черзі звітували Скшетуському, що з ким сталось і яких хто досяг успіхів, а потому всілися за пляшкою доброго вина, щоб облегшити душу в дружній бесіді та взаємну вдовольнити цікавість.

Тут же Заглоба нікому не дав мовити слова. Не бажаючи слухати інших, він вимагав, аби слухали тільки його; виявилось, одначе, що йому й дійсно більше, ніж іншим, є про що розповісти.

– Шановні панове! – просторікував він. – Я потрапив у полон – що правда, то правда! Але фортуна, як відомо, зрадлива. Богун усе життя інших бив, а час прийшов – ми його побили. Авжеж, на війні так завжди буває! Сьогодні зі щитом, завтра на щиті – звичайна річ. Але Богуна Господь за те й покарав, що на нас, які спали солодко сном праведних, напасти відважився й розбудив нахабно. Хо-хо! Він думав страху на мене нагнати мерзенними своїми речами, та я його, шановні панове, так одбрив, що він умить посмирнішав, зніяковів і виляпав більше, ніж самому хотілося. А втім, що тут довго розповідати?… Якби я не потрапив у полон, ми б із паном Міхалом так легко їх не подолали; я кажу «ми», бо в заварусі цій magna pars fui[153] – до смерті повторювати не втомлюся. Дай мені Бог здоров’я! Тепер слухайте далі: на мою думку, якби ми з паном Міхалом не наступили отаманові на п’яти, невідомо ще, як би довелося панові Підбийп’ятці, та й панові Скшетуському теж; коротше: якби ми не погромили його, він би нас погромив – а чому так не сталося, в кому, скажіть ви мені, причина?

– А ваша милість істинно як лисиця, – зауважив пан Лонгинус. – Тут хвостом вильнете, там ухилитеся й завсігди сухим із води вийдете.

– Дурний той пес, який за своїм хвостом бігає: й наздогнати не наздожене, і путнього нічого не учує, а до того ж нюх втратить. Скажіть ліпше, пане, скільки ви людей втратили?

– Дванадцять усього-на-всього, та декілька поранено; козаки не дуже-то й відбивалися.

– А ваша милість, пане Міхал?

– Не більше тридцяти, ми їх зненацька заскочили.

– А ви, пане поручик?

– Стільки ж, скільки пан Лонгинус.

– А я двох. Будьте ласкаві тепер, скажіть: хто ліпший полководець? Ото ж бо й є! Ми сюди навіщо приїхали? За княжим велінням вісті збирати про Кривоноса; от я вам і доповім, шановні панове, що першим про нього довідався, причому з найправдивішого джерела – від самого Богуна, отак-то! Віднині мені відомо, що Кривоніс іще під Кам’янцем стоїть, але про облогу більше не думає – позаяк охоплений страхом. Це de publicis,[154] та я ще про дещо довідався, від чого серця ваші мусять звеселитися безмірно, а мовчав я досі, бо хотів із вами разом обговорити, як бути далі; до того ж іще недужим почувався, в цілковитому перебував виснаженні сил, та й нутро збунтувалося після того, як розбійники ці мене в баранячий ріг скрутили. Думав, грець ухопить.

– Та кажіть же ви, пане, Богом прошу! – вигукнув Володийовський. – Невже про сердегу нашу що дізналися?

– Воістину так, нехай благословить її Всевишній, – промовив Заглоба.

Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але відразу ж знову сів – і така тиша настала, що чути було дзижчання комарів на віконці, поки нарешті Заглоба не заговорив знову:

– Вона жива, це я тепер достеменно знаю, і в Богуна в руках. Страшні це руки, шановні панове, одначе ж Господь урятував її від зла й ганьби. Богун сам признався мені, а вже він би неодмінно похвалився, коли б воно було інакше.

– Чи можливо? Чи можливо це? – гарячково допитувався Скшетуський.