Розділ «Частина друга»

– А потім? – запитав Заглоба.

– Настала ніч, страшна, непередбачувана… Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі й раптом чую, в козацькому стані салютна стрілянина здійнялася та крики. Мені й пригадалося, що вчора в таборі говорили, буцім іще не вся татарська рать підоспіла, тільки частина прийшла з Тугай-беєм. Я й подумав: коли вони там тріумфують, певно, й хан прибув власною персоною. А тут і в нас починається метушня. Взяв я кількох людей – і в табір. «Що трапилося?» А мені кричать: «Регіментарії втекли!» Я до князя Домініка – нема його! До підчашого – нема! До коронного хорунжого – немає! Господи Ісусе! Жовніри бігають по майдану, головешками розмахують, крик, галас, волання: «Де регіментарії? Де регіментарії?» Хто кричить: «На коня! На коня!», а хто: «Рятуйтесь, братове, зрада!» Руки здіймають до неба, обличчя нестямні, очі витріщені, штовхаються, один одного топчуть, давлять, на коней сідають, а хто й пішки біжить куди очі дивляться. Кидають шоломи, кольчуги, рушниці, намети! Раптом з’являється зі своїми гусарами князь у срібних обладунках: попереду шість смолоскипів несуть, а він, у стременах підвівшись трохи, кричить: «Я тут, усі до мене, я лишився!» Куди там! Його й не чують, і не бачать, пруть просто на гусарів, лави зминають, людей, коней збивають із ніг – ми ледве вберегли самого князя, – і по затоптаних вогнищах, уві тьмі, наче повінь, усе військо в дикому сум’ятті вилітає з табору, мчить стрімголов, розсіюється, гине… Немає більше війська, немає вождів, немає Речі Посполитої, тільки ганьба незмивна та козацький зашморг на шиї…

Тут застогнав Вершулл і коневі в боки шпори встромив, до нестями доведений відчаєм; почуття це передалося решті – ніби в запамороченні їхали вони крізь дощ і ніч.

Довго так їхали. Першим заговорив Заглоба:

– Без бою! Ох, негідники! Побий їх грім! А пам’ятаєте, як куражилися в Збаражі? Як погрожували Хмельницького з’їсти без перцю та солі? Гунцвоти окаянні!

– Де там! – скрикнув Вершулл. – Тікали після першої ж битви, виграної в татар і черні, коли навіть ополченці бились, як леви.

– Бачиться мені в цьому перст Божий, – сказав Скшетуський, – але ще десь є прихована таїна, котра має з часом прояснитися…

– Хай би вже військо вдалося до втечі – таке на світі буває, – сказав Володийовський, – але тут полководці першими покинули табір, ніби навмисно намірившись ворогові перемогу полегшити й людей своїх погубити.

– Істинна правда! – підхопив Вершулл. – Так і кажуть, буцім це з умислом зроблено було.

– З умислом? Боже праведний, не може такого бути!..

– Кажуть, з умислом. А чому?… Хто зрозуміє! Хто вгадає!

– Щоб їм на тому світі не знати спокою, щоби рід кожного зачах і тільки безславна пам’ять лишилася! – сказав Заглоба.

– Амінь! – сказав Скшетуський.

– Амінь! – мовив Володийовський.

– Амінь! – повторив Підбийп’ятка.

– Один є чоловік, який іще вітчизну врятувати може, якщо йому булаву та вцілілі сили Речі Посполитої довірити, один-єдиний – нікого іншого ні військо, ні шляхта знати не захоче.

– Князь! – сказав Скшетуський.

– Саме так.

– За ним підемо, під його рукою і смерть не страшна… Хай живе Ярема Вишневецький! – вигукнув Заглоба.

– Хай живе! – повторило півсотні невпевнених голосів, але вигуки хутко обірвалися: коли земля розступалася під ногами, а небо, здавалось, обрушувалося на голову, не час було для здравиць.