Розділ «Частина друга»

– Ти ж чоловік розумний! Сидів би собі, якби допомогло, так не допоможе – ліпше злазь, голубе, по своїй волі!

Тиша.

– Злазь, а то шкуру з макітри здеремо – та в гній пикою!

Заглоба залишався таким же глухим до погроз, як і до вмовлянь, і сидів у темряві, як борсук у норі, приготувавшись до відчайдушної відсічі. Тільки шаблю міцніше стискав у кулаці, та посопував і читав подумки молитву.

Тим часом принесли піки, зв’язали по три разом і приставили вістрями до лазу. В Заглоби майнула була думка схопити їх і втягнути нагору, але тут він спохватився, що дах може виявитися низькуватим і повністю піки не затягнеш. Та й негайно притягли б інші.

Поки що ж увесь хлів наповнився козаками. Одні світили скіпками, інші підносили жердини та драбини з гарб, а позаяк останні виявилися закороткими, квапливо скріплювали їх ременями – по піках здиратись і справді було б важко. Одначе ж охочі знайшлися.

– Я піду! – крикнуло кілька голосів.

– Зачекаємо, поки драбина буде! – сказав Голодий.

– А чого, батьку, не спробувати по піках?

– Василь здереться! Він як кішка лазить.

– Спробуй.

Відразу посипалися жарти:

– Гей, обережніш! У нього шабля, знесе макітру, й не помітиш.

– Він тебе за чуба схопить і нагору втягне, а там як ведмідь придавить.

Але Василя це не злякало.

– Він знає, – сказав той, – що коли мене пальцем зачепить, отаман йому покаже, почім ківш лиха, та й ви в боргу не залишитеся, брати.

Це було засторогою Заглобі, котрий сидів тихенько, не подаючи голосу.

Але козаки, народ хвацький, уже й розвеселилися; те, що коїлося, здалось їм кумедним, і вони, перебиваючи один одного, продовжували глузувати над Василем:

– Одним дурнем на світі менше буде.

– Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Не бачиш хіба, який зух!