Розділ «Частина друга»

Справа пішла на лад: козаки за стінами, скрашуючи час у караулі, продовжували перемовлятися, до того ж знявся доволі сильний вітер і, шарпаючи гілки дерев, які росли поблизу, заглушав шарудіння соломи.

Невдовзі наскрізний отвір був готовий – Заглоба висунув голову назовні й роздивився.

Ніч уже добігала кінця, і східна сторона небозводу освітилася першими проблисками дня; у передранньому неяскравому світлі Заглоба розгледів майдан, суціль забитий кіньми, перед хатою довгі нерівні ряди сплячих козаків, далі колодязний журавель і колоду, в котрій поблискувала вода, а біля неї ще один ряд сплячих людей і десятка півтора козаків, які походжали з шаблями наголо вздовж цього ряду.

– Це ж мої люди зв’язані лежать, – пробурмотів шляхтич. – Ой! – додав він за хвилину. – Якби мої, а то ж княжі!.. Лепський ватажок, нічого не скажеш! Завіз до чорта в зуби… Соромно буде їм у вічі дивитись, якщо, звичайно, Господь поверне свободу. А все через що? Через пиятику та амурів. Яке мені було діло, що в мужиків весілля? Не годиться старій кобилі хвостом вертіти! Більше в рот не візьму цього віроломця-меду, що не в голову – в ноги б’є. Все зло на землі від пиятики: коли б на нас тверезих напали, я б, їй-богу, вікторію здобув і Богуна в хліві замкнув.

Тут погляд Заглоби знову впав на хату, в котрій спочивав отаман, і затримався на дверях.

– Спи, спи, харцизяко, – пробурмотів він. – Либонь побачиш уві сні, як тебе чорти в пеклі лущать, чого, зрештою, і так не уникнеш. Вирішив із моєї шкури решето зробити? Що ж, спробуй! Залазь до мене нагору, а там побачимо: може, ще я твою продірявлю, та так, що й собакам узуття не викроїш. Тільки б мені вирватися звідси! Тільки б вирватися! Та як?

Завдання й дійсно видавалося нездійснимим. Майдан був забитий людьми й кіньми; навіть якби Заглоба зумів вибратись із хліва, навіть якби, зісковзнувши з даху, плигнув на одного з тих коней, що стояли біля самого хліва, йому б не вдалося навіть воріт дістатись, а вже тим паче поскакати за ворота!

І, одначе ж, йому здавалося, що головне зроблено: він був вільний, озброєний і під стріхою почувався, мов у твердині.

«Якого дідька! – думав він. – Невже я задля того з пут звільнився, щоб повіситися на тих же мотузках?»

І знову на думку йому спадали всілякі хитрощі, та в такій кількості, що розібратися в них ніякої можливості не було.

Тим часом надворі помітно сіріло. Поріділа тінь, яка накривала сусідні з хатою будівлі, дах срібним здавався. Вже Заглоба легко міг розрізняти окремі гурти на майдані, вже розгледів червоні мундири своїх жовнірів, які лежали біля колодязя, і баранячі кожухи, під якими спали перед хатою козаки.

Раптом один із сплячих підвівся й не кваплячись пройшовся по майдану, в одних місцях ненадовго зупиняючись, поговорив про щось із козаками, котрі стерегли полонених, а потім попрямував до хліва. Заглоба спершу вирішив, що це Богун, оскільки помітив, що дозорці з ним розмовляли, як підлеглі з командиром.

– Ех, – пробурмотів він, – рушничку б сюди! Ти б у мене беркицьнувся.

У цю хвилину чоловік підвів голову, й на обличчя його впав блідий відблиск ранкової зорі: то був не Богун, а сотник Голодий, якого Заглоба зразу впізнав, оскільки пам’ятав чудово ще з тих часів, коли в Чигирині приятелював із Богуном.

– Гей, хлопці! – сказав Голодий. – Ви, часом, не спите?

– Ні, батьку, хоча й бере охота. Час би нас змінити.

– Змінять зараз. А вражий син не втік?

– Ой-ой! Хіба що душа з нього втекла – навіть і не поворухнеться.

– О, це стріляний горобець. Ану, погляньте, як він там, такий і крізь землю здатний провалитися.

– Зараз глянемо! – відповіли декілька козаків, прямуючи до дверей хліва.