Розділ «Частина друга»

– І сіна з горища струсіть – коней обтерти! На зорі виступаємо.

– Добре, батьку!

Заглоба, миттю покинувши свій пост біля діри в стрісі, підповз до отвору в настилі. В ту ж секунду він почув скрип дерев’яного засува та шарудіння соломи під ногами козаків. Серце його шалено стукало; міцно стиснувши руків’я шаблі, він заново поклявся в душі, що скоріше дозволить спалити себе разом із хлівом або порубати на шматки, ніж дасться живим. Він вважав, що козаки негайно здіймуть ґвалт, одначе помилився. Деякий час чути було, як вони бродять по хліву, потім кроки прискорились, і нарешті один промовив:

– Що за чорт? Не можу відшукати! Ми ж його кинули в цей куток.

– Перевертень він, чи що? Викреши-но вогню, Василю, темно, мов у колодязі.

На хвилину все змовкло. Василь, мабуть, шукав губку та кресало; потім інший козак почав потихеньку гукати:

– Озовись, пане шляхтичу!

– Авжеж! – буркнув Заглоба.

Та ось залізо чиркнуло об кремінь, посипався сніп іскор, освітивши на мить темне нутро хліва й козачі голови в смушевих шапках, після чого морок став іще густішим.

– Нема! Нема! – закричали збуджені голоси.

Один із козаків кинувся до дверей.

– Батьку Голодий! Батьку Голодий!

– Чого там? – запитав, показуючись у дверях, сотник.

– Нема ляха!

– Як це нема?

– Крізь землю провалився! Ніде нема. О, Господи помилуй! Ми й вогню викрешували – нема!

– Не може бути. Ох, і буде вам од отамана! Утік він, чи що? Проспали?

– Та ні, батьку, ми не спали. Із хліва він повз нас ніяк не міг прокрастися.

– Тихо! Не будити отамана!.. Якщо не втік, тут має бути. Ви скрізь шукали?

– Скрізь.