Розділ «Частина друга»

Але від позбавлення пут до визволення із Богунових рук іще дуже далеко було.

«Що ж далі?» – запитав себе Заглоба.

І не знайшов відповіді. Хлів оточено козаками, усього їх там не менше сотні: миші не просковзнути непоміченою, не те що такому товстуну, як Заглоба.

«Видно, нікуди я вже не годжуся, – сказав він собі, – і кмітливістю моєю тільки чоботи змащувати, і то в мадярів на ярмарку знайдеться мазь ліпша. Якщо Господь мене зараз не напоумить, уже напевно дістануся воронню на вечерю, а виявить таку милість – дам обітницю цнотливості, як пан Лонгин».

Голоси за стіною залунали голосніше й перервали його подальші роздуми. Підскочивши до стіни, Заглоба припав вухом до щілини між колод.

Сухі соснові колоди підсилювали звуки не гірше коряка бандури; чути було кожне слово.

– А куди ми звідси поїдемо, отче Овсівію? – запитував один голос.

– Не знаю, певно, в Кам’янець, – відповідав інший.

– Ба, коні ледве ноги волочать: не дійдуть.

– Тому тут і стоїмо – до ранку відпочинуть трохи.

Настала нетривала мовчанка, потім перший голос заговорив тихіше, ніж до цього:

– А мені здається, отче, отаман із-під Кам’янця піде за Ямпіль.

Заглоба затаїв подих.

– Мовчи, коли дороге життя молоде! – пролунало у відповідь.

І знову стало тихо, тільки з-за інших стін шепотіння чулися.

– Всюди їх повно, кругом стережуть! – пробурмотів Заглоба.

І підійшов до протилежної стіни хліва.

Тут він почув форкання коней, які з хрустом жували сіно. Видно, вони стояли біля самої стіни, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, тому що голоси доходили знизу.

– Ех, – говорив один, – їхали ми сюди без сну, без перепочинку, на негодованих конях, і все для того, щоб попастися в лапи Яремі.

– А правда, він тут?