Розділ «Частина друга»

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І тому чинив так, як чинять у дні невдач і катастроф люди, чия віра в себе не вгасає навіть напередодні цілковитого краху: шукав винних.

Винною була вся Річ Посполита і всі її стани, її минуле і її державний устрій; одначе відомо, що той, хто з побоювання, як би уламок скелі, що лежить на схилі, не звалився в прірву, не розрахувавши сил, захоче вкотити його на вершину, лише прискорить його падіння. Канцлер же цим не обмежився, гірше того: викликав на допомогу козацьку рать – страшний, вируючий потік, – не подумавши, що скажений його плин може тільки розпушити і розмити ґрунт, на якому спочиває камінь.

Але король ще вірив у нього, і віра міцнішала в міру того, як суспільна думка, не переймаючись монаршим достоїнством, і його самого обвинувачувала нарівні з канцлером.

Отже, вони сиділи в Топорові, пригнічені та сумні, не знаючи до пуття, що робити, бо в короля було всього двадцять п’ять тисяч війська. Віци було розіслано занадто пізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною зволікання, чи не було це черговою помилкою непоступливої політики канцлера – ця таємниця залишилася між королем і міністром; так чи інакше, у ту хвилину обоє почували свою беззахисність перед міццю Хмельницького.

І найголовніше: не мали точних про нього відомостей. У королівському таборі дотепер не знали, чи вся ханська рать з’єдналася з військом гетьмана, чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із декількома тисячами ординців. Питання це було рівнозначним питанню: жити чи вмерти. Виступити проти Хмельницького в найгіршому разі король міг би спробувати ризикнути, хоча бунтівний гетьман мав удесятеро більшу силу. Чари королівського імені багато значили для козаків – страх перед ним, мабуть, був сильнішим, аніж страх перед ополченням, збіговиськом свавільної й ненавченої шляхти, – але якщо й хан приєднався до Хмельницького, нерозсудливістю було змагатися з такою силою.

Тим часом вісті приходили найсуперечливіші, напевно ж ніхто не знав нічого. Завбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, навмисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, щоб не дати королеві нагоди захопити «язика». Бунтівний гетьман такий виношував задум: залишивши частину війська під обложеним Збаражем, який доживає останні дні, самому з майже всією козацькою й татарською раттю зненацька напасти на королівське військо, оточити його і віддати короля в руки хана.

Так що не без причини лице короля в той вечір було темнішим хмари: ніщо болючіше не уражає монаршої гідності, ніж свідомість власного безсилля. Ян Казимир відкинувся в знемозі на спинку крісла, впустивши руку на стіл, і мовив, указуючи на мапи:

– Безглуздо це, безглуздо! Дістаньте мені «язиків».

– Нічого більшого й я не бажаю, – відповів Оссолінський.

– Роз’їзди повернулися?

– Повернулися ні з чим.

– Жодного полоненого?

– Навколишні тільки селяни, що нічого не знають.

– А пан Пілка повернувся? Він же неперевершений мисливець за «язиками».

– На жаль, государю! – озвався з-за крісла староста ломжинський. – Пан Пілка не повернувся й не повернеться – він загинув.

Запанувало мовчання. Король утупив похмурий погляд у палаючі свічки і забарабанив пальцями по столу.

– Невже вам нічого порадити? – промовив він нарешті.

– Треба чекати! – врочисто вимовив канцлер.

Чоло Яна Казимира взялося брижами.