Розділ «Частина друга»

«Тут мене не знайдуть, – подумав Скшетуський, – хіба що за рибою хто полізе в очерети, а риби немає – від падла вся видохла. Отут і відпочину, і помізкую, що робити».

І почав роздумувати, йти йому далі по річці чи ні; зрештою вирішив, що піде, якщо підніметься вітер і збаламутить очерет: у противному разі гойдання і шелест стебел можуть його видати, до того ж проходити, імовірно, доведеться неподалік од табору.

– Дякую тобі, Господи, що я ще живий! – тихо прошепотів він.

І звів очі до неба, а потім думками перенісся в польський табір. Замок, позолочений першими променями сонця, що вставало, з його купини видний був пречудово. Може, хто-небудь там оглядає з вежі в підзорну трубу ставки й очерет, а вже Заглоба з Володийовським неодмінно до самої ночі виглядатимуть із валів, чи не побачать де його висячим на облоговій вежі.

«Тепер не побачать!» – подумав Скшетуський, і груди його переповнилися блаженним почуттям звільнення.

«Не побачать, не побачать! – повторив він ще і ще раз. – Невелику частину шляху я пройшов, але ж і її треба було подолати. І далі Господь мені допоможе».

І вже очима уяви бачив себе за ворожим станом, у лісах, де стоїть королівське військо, – там ополчення, що зібралося з усієї країни, гусари, піхота, чужоземні полки; земля гуде під вагою гармат, людей, коней, і серед цього велелюддя – сам його величність король…

Потім уявилася йому найзапекліша битва, розбиті табори – і князя побачив він, що летить із усією своєю кіннотою по купах тіл, і побачив зустріч військ…

Очі його, збуджені, опухлі, стулялися від яскравого світла, а голова хилилася від надлишку думок. Якесь солодке безсилля охоплювало лицаря, нарешті він простягся на весь зріст на моху і негайно заснув.

Очерет шумів. Сонце високо піднялося в небі і гарячим своїм поглядом зігрівало його, сушило одяг – він же спав не ворушачись, міцним сном. Усякий, забачивши його розпростертим на моху із закривавленим обличчям, подумав би, що на купині лежить труп, викинутий водою. Година минала за годиною – Скшетуський не прокидався. Сонце досягло зеніту і почало хилитися на протилежну частину небозводу – він усе ще спав. Розбудило його лише пронизливе іржання жеребців, що гризлися на лузі, й голосні окрики конопасів, що розганяли коней батогами.

Він протер очі, оглядівся, згадав, де перебуває. Подивився вгору: на червоному небі, де вже зайшло сонце, мерехтіли зірки – він проспав цілий день.

Але ні відпочити, ні набратися сил Скшетуському не вдалося – навпаки, всі кістки його боліли. Одначе він подумав, що нові випробування повернуть міцність тілу, і, спустивши ноги у воду, без зволікання рушив далі.

Тепер він ішов уздовж самого краю заростей, по чистій воді, щоб шелест очерету не привернув уваги табунників, які на берегах пасуть коней. Останні відблиски дня згасли, і було досить темно – місяць іще не показався з-за лісу. Річка стала набагато глибшою: місцями, втрачаючи дно під ногами, Скшетуський по волі чи по неволі пускався вплав, що було нелегко в одязі, та й течія, назустріч якій він плив, хоч як ледаче, все-таки тягла його назад до ставків. Зате найзіркіше татарське око не могло б розрізнити на тлі темної стіни очерету голову людини.

Тому посувався він досить сміливо, іноді вплав, але здебільшого брів у воді по пояс, а то й по плечі, поки нарешті не дістався місця, відкіля перед очима його постали тисячі й тисячі вогнів обабіч річки.

«Це табори, – подумав він, – допоможи мені тепер, Боже!»

І прислухався.

Суцільний гул безлічі голосів досяг його вух. Так, то були табори. На лівому березі річки, якщо дивитися за течією, розкинувся козацький табір зі своїми незліченними наметами та возами, а на правому – татарський кіш; шум і гомін чулися по обидва боки, людські голоси мішалися з дикими звуками сопілок і бубнів, ревінням волів, верблюдів, вигуками, кінським іржанням. Річка розділяла табори і слугувала перешкодою для розбратів і кривавих сутичок: татари не могли спокійно стояти біля козаків. У цьому місці річкове русло розширювалося, а може, було розширено спеціально. Утім, якщо судити по вогнях, вози по один бік і очеретяні курені по інший розташовувалися приблизно за півсотні кроків од річки, біля самої ж води, ймовірно, стояли сторожові пости.

Очерет і ситівник ріділи – видно, проти таборів береги були піщані. Скшетуський пройшов іще кроків п’ятдесят – і зупинився. Якоюсь грізною силою повіяло на нього від цих людських стовпищ.

У ту хвилину здалося лицареві, що вся насторожена увага, вся лють тисяч живих істот звернені проти нього, і він відчув цілковите своє перед ними безсилля, цілковиту беззахисність. І самотність.

«Тут нікому не пройти!» – подумав він.