Розділ «Частина друга»

– Удень, звичайно, прийдеш.

– Хоч удень, хоч коли. А чорт дорогу заступить, роги обламаю.

– Ех, Богуне, Богуне!

– Ой, Горпино, Горпино! За мене не хвилюйся. Прибере мене диявол, не прибере – не твоя турбота, тобі ж я одне скажу: знайся скільки влізе зі своїми чортами, тільки б князівна горя не знала; якщо з нею що станеться, ні чорти, ні дияволи тобі не допоможуть.

– Одного разу вже топили мене, ще коли ми з братом на Дону жили, ще кат у Ямполі голову поголив – так що мені тепер усе дарма. Але тут справа інша. З приязні, а не з неволі я її від нечистої сили стерегти буду, волосинці не дам з голови впасти, а люди їй у мене не страшні. Твоя буде, нікуди не дінеться.

– Ах ти, сова! Коли так, нащо мені біду наворожила, якого біса протуркала всі вуха: «Лях при ній! Лях при ній!»?

– Духи так говорять, не я. Але, може, що і змінилося. Завтра на млиновому колесі поворожу. Вода все скаже, тільки дивитися треба довго. Сам побачиш. Але ж ти скажений пес: тобі скажеш правду – відразу гніваєшся та за келеп…

Розмова перервалася, чути було цокання копит по камінню, та якісь звуки долинали з боку річки, ніби там коники стрекотіли.

Богун навіть вухом не повів, хоча серед ночі такі звуки могли стурбувати. Він повернув обличчя до місяця й замислився.

– Горпино!.. – сказав він трохи згодом.

– Чого?

– Ти чаклунка, мусиш знати: чи правда, що таке зілля є, від котрого й осоружних люблять? Любисток, чи що?

– Любисток. Тільки він твоєму лихові не допоможе. Ковточка б князівні вистачило, коли б не любила іншого, та позаяк любить, знаєш, що буде?

– Що?

– Іще сильніше прилучиться до того, іншого.

– Пропади ти зі своїм любистком! Каркати вмієш, а допомогти не хочеш.

– Послухай: інше билля, що в землі росте, знаю. Хто його відвару вип’є, два дні й дві ночі лежма пролежить, про все забуде. Дам я їй цього зілля – а ти…

Козак смикнувся в сідлі й витріщив на чаклунку свої палаючі в пітьмі очі.

– Що-що?

– Та й годі! – вигукнула відьма й залилася голосним сміхом – ніби кобилиця заіржала.