Розділ «Частина друга»

Отаман замовк, голос його урвався, і тільки стогін вихопився з грудей, а Оленине обличчя то заливалося рум’янцем, то блідло. Чим більше безмірної любові чулося князівні в словах Богуна, тим ширше розверзалася перед нею прірва – без дна, без надії на визволення.

А козак, перевівши дух, опанував себе й так продовжував:

– Просіть, чого хочете. Он, бачите, як світлиця вбрана, – все моє! Це здобич із Бара, на шести конях для вас привіз – просіть, чого хочете: золота жовтого, коштовного вбрання, каміння чистої води, слуг покірних. Багатий я, свого вистачає, та й Кривоніс не пожаліє добра, і Хмельницький не поскупиться, будете не гірше княгині Вишневецької. Замків, скільки захочете, візьму, покладу до ніг пів-України – хоч і козак я, не шляхтич, а як-не-як отаман бунчужний, у мене десять тисяч вояків під рукою, більше, ніж у князя Яреми. Просіть, чого хочете, лише не тікайте, лише захотіть бути зі мною та полюбити мене, моя голубко!

Князівна трохи підвелася на подушках, біліша полотна, але ніжне, прекрасне її лице таку непохитну виражало волю, таку гордість і силу, що голубка в ту мить дужче схожою була на орлицю.

– Коли ви, пане, відповіді од мене ждете, – промовила вона, – знайте: хоч би мені вік довелося лити сльози у вашій неволі, я ніколи, ніколи вас не полюблю, і нехай допоможе мені Всевишній!

Богун якийсь час боровся з собою.

– Ви мені таких слів не говоріть! – хрипким голосом промовив він.

– Це ви мені не говоріть про свою любов – сором бере мене, гнів і образа. Не про вас я!

Отаман підвівся.

– А про кого ж, князівно Курцевич? Коли б не я, чиєю б ви були в Барі?

– Хто моє життя врятував, аби потім зганьбити та волі позбавити, той не друг мені, а ворог лютий.

– А якби вас мужва вбила? Подумати страшно!

– Ніж би мене вбив, це ви його в мене вирвали!

– І ні за що не віддам! Ви мусите бути моєю, – палко вигукнув козак.

– Ніколи! Ліпше смерть.

– Мусите і будете.

– Ніколи.

– Ех, коли б не ваша рана, після слів таких я б сьогодні ж послав козаків до Рашкова й ченця звелів би силою пригнати, а до завтра був би вашим чоловіком. Та й що? Чоловіка гріх не любити, не голубити! Чи ти ба, вельможна панно, для вас козацька любов – сором і образа! А хто ж ви така, щоб мене вважати холопом? Де ваші замки, військо, бояри? Чому сором? Чого образа? Я вас на війні взяв, ви полонянка. Ой, був би я простим мужиком, нагайкою б вас по білій спині уму-розуму повчив і без ксьондза красою вашою насолодився – якби мужиком був, не лицарем!

– Ангели небесні, спасіть! – прошепотіла князівна.

Тим часом лють усе виразніше позначалася на обличчі отамана – гнів його виривався назовні.