Розділ «Частина друга»

Сміх цей зловісною луною прокотився по ярах.

– Сучка! – сказав отаман.

Очі його почали поступово меркнути, і він знову глибоко замислився, а потім заговорив ніби сам із собою:

– Ні, ні! Коли ми Бар брали, я першим у монастир увірвався, щоб од п’яного наброду її вберегти, зітнути голову кожному, хто хоч пальцем до неї торкнеться, а вона себе ножем і тепер світу Божого не бачить… А займи я її, знову схопиться за ніж або в річку стрибне – не вберегти її тобі, безщасний!

– Лях ти душею, не козак – дівку по-козацьки присилувати не хочеш…

– Якби я ляхом був! – вигукнув Богун. – О, якби я був ляхом!

І, пронизаний болем, за голову обома руками схопився.

– Причарувала, дивлюся, тебе ця полячка, – пробурмотіла Горпина.

– Ой, причарувала! – сумно відповів козак. – Щоб мені від сліпої кулі згинути, на палі собаче життя скінчити… Тільки вона потрібна мені й більше ніхто, а я їй не потрібен!

– Дурний! Вона ж твоя! – сердито вигукнула Горпина.

– Замовкни! – закричав козак розлючено. – А якщо вона руки на себе накладе? Та я тебе розірву, себе покалічу, голову розіб’ю об камінь, на людей кидатись, як пес, буду! Я б душу за неї віддав, славу козацьку віддав, за Ягарлик утік, людей би своїх кинув! Хоч на край світу, тільки б із нею… З нею хочу жити, біля неї здохнути… Он воно як! А вона себе ножем! Через кого? Через мене! Ножем себе, розумієш?

– Нічого з нею не станеться. Не помре.

– Помре – я тебе до дверей приб’ю.

– Нема над нею твоєї волі.

– Нема, нема. Хай би вже мене ножем штриконула, хоч би вбила, й то краще.

– Дурна ляшка. Чого б їй не приліпитися до тебе по добрій волі! Де вона кращого знайде?

– Поможи ти мені, а я тобі дукатів горщик насиплю і на додачу ще один – перлів. Ми в Барі багато чого взяли, та й раніше брали.

– Багатий ти, мов князь Ярема, і славний. Кажуть, тебе сам Кривоніс боїться.

Козак махнув рукою.

– Що з того, коли серце болить…