Розділ «Частина перша»

– Ясновельможний князю, – відважився подати голос Зацвілиховський, – нехай вони язиком фехтують, а ми – мечем будемо рубатися.

– Воістину, – відповів князь, – і від думки цієї серце в мені розривається. Що нам далі робити належить? Адже ми, шановні панове, довідавшись про поразку вітчизни, прийшли сюди крізь палаючі ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, щоби спільну матір нашу від знищення й ганьби врятувати. Руки наші німіють од натрудженості, голод кишки скручує, рани ниють – ми ж на тяготи ці не зважаємо, нам би тільки ворога стримати. Про мене сказано тут, нібито незадоволений, мовляв, регіментарством обійшли. Нехай же цілий світ розсудить, чи достойні його ті, кому воно дісталося.

Я Бога і вас, панове, у свідки закликаю, що, як і ви, не заради нагород і почестей жертвую життям своїм, але виключно з любові до вітчизни. І ось, коли ми останній подих із грудей вивергаємо, що нам повідомляють? А те, що панове з Варшави і пан Кисіль у Гущі відшкодування для нашого ворога обмірковують! Страм! Ганьба!!

(У цей час князь писав воєводі брацлавському серед іншого таке: «О, ліпше померти було, ніж дочекатися часів, котрі славу таких достойних народів так turpiter deformarunt et irreparabile[116] залишили в синах коронних damnum[117]». А в кінці листа стоїть приписка: «Якщо по прибутті кварцяного війська і взяття гетьманів до в’язниці Хмельницький відшкодування отримає і при попередніх вольностях буде залишатись, я із цим набродом у цій вітчизні волію не жити, і ліпше нам померти, ніж дати панувати над собою поганству й наброду».[118])

– Кисіль – зрадник! – вигукнув пан Барановський.

На що Стахович, людина серйозна і смілива, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:

– Як друг пана воєводи брацлавського і перебуваючи від нього в посольстві, я не дозволю, щоб його тут зрадником нарікали. І в нього теж борода від прикрості побіліла. А батьківщині він служить так, як вважає за необхідне, чи добре, чи погано, зате чесно!

Князь цих слів не чув, бо поринув у скорботу і роздуми. Барановський у його присутності теж не посмів учинити скандалу, тому лише погляд свій сталевий утупив у пана Стаховича, немовби бажаючи сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на руків’я меча. Тим часом Ярема оговтався й похмуро сказав:

– Тут іншого виходу немає – доводиться або із послуху вийти (бо в безкоролів’ї здійснюють владу вони), або честю вітчизни, заради якої ми старалися, пожертвувати…

– Од непослуху все погане в Речі Посполитій нашій виникає, – зауважив серйозно київський воєвода.

– Значить, дозволяємо ганьбити вітчизну? Значить, якщо завтра нам звелять із мотузкою на карку до Тугай-бея та Хмельницького йти, ми й це заради послуху зробимо?

– Veto! – подав голос пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.

– Veto! – погодився з ним пан Кердей.

Князь звернувся до полковників.

– Говоріть же, старі жовніри! – сказав він.

Узяв слово Зацвілиховський:

– Ваша ясновельможність, мені сімдесят літ, я благочестивий русин, я був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком величав. Здавалось би, мусив я висловитися на користь переговорів. Та коли доведеться вибирати: ганьба чи війна, тоді навіть на краю могили я скажу: «Війна!»

– Війна! – сказав пан Скшетуський.

– Війна! Війна! – повторило більше десятка голосів, а серед них пан Кшиштоф, панове Кердеї, Барановський і всі інші.

– Війна! Війна!