Розділ «Частина перша»

– А багато?

– Душ двісті. Незрозуміло, пане, що робити, позаяк розташувалися вони в яру, через який дорога наша лежить. Вогнища палять, а вогню не видно, тому що в яру. Варти ніякої не виставлено, на постріл лука можна підійти.

– Добре! – сказав пан Скшетуський і, повернувшись до своїх, почав оддавати накази двом старшим.

Загін одразу ж швидко пішов уперед, але так тихо, що тільки потріскування сухих гілок могло видати кіннотників; стремено не задзвеніло об стремено, не брязнула шабля, а коні, навчені до підкрадання і раптових нальотів, ішли вовчим ходом, без форкання та іржання. Опинившись біля місця, де дорога різко повертала, солдати зразу побачили вдалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив загін на три частини: одна – лишилася стояти, друга – пішла верхом уздовж яру, щоб перекрити протилежне гирло, а третя, спішившись, повзком дісталася самого краю й залягла просто над головами розбійної ватаги.

Скшетуський, який був серед них, поглянув униз, як на долоні побачив за двадцять-тридцять кроків увесь бівак: вогнищ було десять, але горіли вони не дуже яскраво, через те що висіли над ними казани з варивом. Запах диму й вареного м’яса виразно долітав до ніздрів пана Скшетуського та його жовнірів. Біля вогнищ стояли або лежали люди – вони пили й розмовляли. В одних у руках були фляги з горілкою, інші спиралися на піки, на вістрях яких були настромлені як трофеї відрубані голови чоловіків, жінок і дітей. Полиски вогню відбивалися в мертвих зіницях і скакали на оскалених зубах; ці ж полиски освітлювали мужицькі лиця, дикі й жахливі. Біля самої стіни ярка душ п’ятнадцять, голосно хропучи, спали; біля вогнищ одні балакали, інші – ворушили головешки, що стріляли від цього снопами золотих іскор. Біля найбільшого вогнища сидів, повернувшись спиною до схилу яру, а значить, і до пана Скшетуського, плечистий старий дід і грав на лірі, біля нього зібралися півколом душ із тридцять.

До слуху Скшетуського долетіло:

– Гей, діду! Про козака Голоту!

– Ні! Про Марусю Богуславку!

– До дідька Богуславку! Про пана із Потока, про пана із Потока! – вимагала більшість.

Дід відкашлявся і під гудіння ліри заспівав:

Стань, обернися, глянь, задивися, которий маєш много,

Що рівний будеш тому, в котрого нема нічого,

Бо той справуєш, що всім керуєть сам Бог милостиво.

Усі наші справи на своєй шалі важить справедливо.

Стань, обернися, глянь, задивися, которий високо

Умом літаєш, мудрости знаєш, широко, глибоко…

Тут дід на мить перервав спів і зітхнув, а за його прикладом почали зітхати й мужики. Їх підходило все більше, а пан Скшетуський, хоча й знав, що всі його люди мають бути вже готові, сигналу до нападу не подавав. Тиха ця ніч, палаючі вогнища, дикі постаті й пісня про пана Миколая Потоцького, ще не доспівана, розбудила в лицарі якісь дивні думки, якісь підсвідомі відголоски й сум. Ще не повністю загоєні рани його серця відкрилися, й поручика охопила несамовита туга за втраченим щастям, за незабутніми тихими й спокійними хвилинами. Він замислився й розстроївся, а тим часом дід продовжував пісню:

Стань, обернися, глянь, задивися, которий воюєш,

Луком, стрілами, порохом, кулями і мечем ширмуєш,

Бо теж рицери і кавалери перед тим бували,