Розділ «Частина перша»

– Спаси, владико, спаси! – повторяли посланці, простягаючи до нього руки.

– Звідкіля ви? – запитав князь.

– Із Полонного. Старий Кривоніс обложив замок і місто, якщо твоя шабля над його шиєю не нависне, всі ми пропали.

На це князь:

– Про Полонне знаю, що там багато люду поховалось, але, як доповіли мені, здебільшого русини. У тім перед Богом заслуга ваша, що замість того, аби пристати до заколотників, ви розбою протистоїте, тримаючи сторону матері своєї, одначе побоююсь я з вашого боку зради, яка мені в Немирові була.

На це посланці почали присягати всіма небесними святинями, що яко спасителя князя дожидають, а про зраду і в гадці не мав ніхто.

З усього видно було, що вони не лукавили, тому що Кривоніс, обложивши місто з п’ятдесятьма тисячами війська, поклявся перебити населення саме тому, що, як русинське, воно не захотіло пристати до бунту.

Князь пообіцяв допомогти, але позаяк головні сили його були в Бистрику, спершу слід було їх дочекатися. Посланці пішли з утішеним серцем, він же звернувся до воєводи київського і сказав:

– Пробачте мене, ваша милість! Я вже й сам бачу – щоби Кривоноса дістатися, доведеться Кривоноса знехтувати. Молодий може й почекати мотузки. Вважаю, що ви не покинете мене в майбутнім цім ділі.

– Авжеж! – відповів воєвода.

Одразу ж заспівали сурми, що наказували корогвам, які гналися за табором, повертати. Треба було відпочити й дати коням перепочинок. Увечері з Бистрика підтяглася ціла дивізія, а з нею від воєводи брацлавського посол, пан Стахович. Пан Кисіль прислав князеві листа, повного захоплення тим, що князь, наче другий Марій, вітчизну від остаточної загибелі врятує. Писав він також про радість, яку прихід князя з-за Дніпра в усі серця вселив, зичив йому вікторій, але під кінець послання привід, стосовно котрого лист писався, став зрозумілим. Воєвода із Брусилова повідомляв князя, що переговори почалися, що сам він з іншими комісарами вирушає до Білої Церкви й має надію Хмельницького стримати й ублаготворити. На завершення листа прохав він князя, щоби, поки йдуть переговори, той не дуже нападав на козаків і, якщо можливо, від військових дій утримався.

Якби князю повідомили, що все його Задніпров’я знищене, а всі поселення зрівняно з землею, він би так страшенно не засмутився, як засмутився через цього листа. Свідками тому були пан Скшетуський, пан Барановський, пан Зацвілиховський, обидва Тишкевичі й Кердеї. Князь затулив очі руками, а голову відвернув назад, мовби уражений стрілою в серце.

– Ганьба! Ганьба! Боже! Дай же мені швидше загинути, щоб не бачити всього цього!

Глибока запанувала тиша серед присутніх, а князь продовжував:

– Нестерпно мені жити стало в Речі Посполитій, оскільки соромитися за неї нині доводиться. Дивіться ж, чернь козацька й мужицька залила кров’ю вітчизну, з поганими проти власної матері об’єдналася. Побито гетьманів, знищено військо, розтоптано славу народу, скривджено велич, спалено костьоли, вирізано ксьондзів, шляхту, збезчещено жінок, і на ці потрясіння, на цю ганьбу, від самої звістки про яку пращури наші повмирали б, чим же відповідає ця Річ Посполита? А ось чим: із зрадником, із плюндрувальником своїм, із союзником поганих переговори починає й відшкодування йому обіцяє! О Боже! Пошли мені смерть, повторюю, бо тоскно жити на світі нам, котрі безчестя вітчизни переживаємо й заради неї себе в жертву приносимо.

Воєвода київський мовчав, а пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, через якийсь час подав голос:

– Пан Кисіль – іще не Річ Посполита.

Князь на це:

– Не говоріть мені, ваша милість, про Киселя; мені ж достеменно відомо, що за ним ціла партія стоїть, і він цілком згоден із намірами примаса, і канцлера, і князя Домініка, і багатьох інших сановників, які зараз, поки в країні interreonum, владу в Речі Посполитій здійснюють і велич її уособлюють, хоча скоріше ганьблять її слабкістю, великого народу негідною, бо не переговорами, а кров’ю вогонь цей гасити належить; тому що ліпше народу лицарському загинути, ніж спадлючитись і презирство всього світу до себе викликати.

І знову князь затулив руками очі, а споглядання горя цього та прикрості було таким печальним, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що підступали до горла.